наш єдиний шанс. Маленьке Королівство в дрімучому лісі. — Але ж там ніхто не живе! — Там оселяться. Варто нам з Олександром зайняти це місце, варто увінчати голови коронами, хай вони будуть хоч би й з шишок, і посісти на трони, хоч би й з пеньків, — і наступного дня тут оселяться нові люди. А Оберон зі своїми людьми піде далі, знайде придатне місце. І рано чи пізно визнає, що Олександр нічим не поступається йому. Коли з нового могутнього Королівства до нього прийдуть посли… Він зрозуміє! Він зрозуміє, що його син гідний його слави! Так буде, Ліно, ну хіба це не справедливо? -А… ви вже розмовляли з Оберо… з його величністю? Ельвіра й принц перезирнулися. — Ліно, — глухо вимовив принц, — він нас не відпустить. Він не вірить у мене. Здається, я трохи зблідла. Принаймні щоки стали холодними. — Але ж… ви не можете… без його дозволу? Його потрібно якось умовити? — Його не вмовиш, — твердо заперечила Ельвіра. — Зрозумійте, Ліно, Оберон визнає тільки одного короля — себе. Сама думка про те, що хтось ще може претендувати на це звання… — Я ж не хочу його скидати! — принц зплів пальці. — Мені не потрібен його трон! Мені потрібен мій власний… — Ми йдемо без дозволу, — прошепотіла Ельвіра. — От, ми це сказали. Якщо ви зараз підете й донесете королю, цілком можливо, нам відрубають голови. — Ні, — я навіть засміялася. — Він же ніяк не покарав тих принцес, Алісію й Ортензію! — Цього разу не йдеться про вередування. Йдеться про справжній розкол, справжній бунт… як їх розуміє король. Це серйозно, Ліно, — заперечила принцеса. Вона так це сказала, що я раптом збагнула: так, серйозно. І щоки мої заніміли зовсім. — Я ж присягнулася мовчати… І взагалі, до чого тут я? Навіщо ви мене покликали? Принц і Ельвіра взялися за руки. Поглянули одне на одного. Потім разом — на мене. — Нам потрібен маг, — сказала Ельвіра. — Нам, тобто нашому Королівству. Верховний маг. Найголовніший. Магістр. — Я?! — А чому б ні? Ти на ділі довела, що твоя могутність не поступається могутності Ланса. Чи навіть самого Оберона. — Ну що ви… — Так. А брак досвіду — річ наживна. Ти б погодилася? Я проковтнула слину. — Ні. Вибачте, я не можу. Я не зраджу Оберона. — Ми так і думали, — сказав принц після паузи. — Ти не просто могутній маг, ти шляхетна людина. Та у нас є ще одна пропозиція. Коли там, у башті, виникне нове Королівство, ти зможеш потрапити додому. Одним кроком. Я пригадала сон, до того, як з’явився принц. Додому, повернутися додому… До мами… Вона ось-ось повернеться з роботи. Подасть вечерю Петрикові й Дмитрикові, а я обніму її за шию й пообіцяю обов’язково виправити алгебру. Бо життя судить нас по іспитах, правильно кажуть вчителі… — Стривайте, — сказала я розгублено. — Що ж це… Адже все одно — зрада. Виходить, я кидаю Королівство в дорозі. А що там попереду, ми ж не знаємо? Може, всі вони загинуть, тому що не буде поряд ще одного бойового посоха? Принц і Ельвіра перезирнулися втретє. — Ми знали, що ти відмовишся, — дуже сумно сказав принц. — Що волітимеш, можливо, померти в дорозі, але не кинеш Королівство Оберона… Тоді у нас до тебе остання пропозиція, точніше прохання. Якщо ти нам відмовиш, ми не образимося. Просто… ми тоді загинемо, напевно. — Від чого?! — Ми підемо туди через яр, — заговорила Ельвіра, і сяяння зірок матово відбилося на її білому обличчі. — Крізь туман… Будь ласка. Проведи нас трохи. Поглянь, чи відкритий шлях, чи нема небезпеки… Я мимоволі глянула на башточку. Зараз, під зірками, вона здавалася майже поряд. Й палицею докинеш. — Але ж король завтра однаково дізнається… — …Що ти нам допомагала? А як він дізнається? Ніяк. Якщо ти сама йому не скажеш. — Ні, він дізнається, що ви пішли… — Тоді буде пізно нас повертати, — сказала Ельвіра з прихованим торжеством. — Ми будемо суверенним Королівством. Я розгублено мовчала. — Спершу король гніватиметься, — сказав принц. — А згодом, згодом усе вляжеться. Він сам зрозуміє власну неправоту. І коли через багато років він дізнається, що ти не допустила нашої загибелі в цьому яру, буде вдячний тобі. — Вдячний, — підтвердила Ельвіра. Я глянула тепер уже на яр. Туман… А що там, під туманом? — Ні, хлопці-дівчата ми так не домовлялися, — сказала я охриплим голосом. — Брехати Оберонові… — У чому брехати? Просто промовчати! — Зрештою, ти не обіцяла не відходити від табору ні на крок? Чом би тобі не прогулятися під зорями? Чом би тобі при цьому не перевірити посохом можливу небезпеку? А ми просто випадково опинилися поряд… Адже ми за себе відповідаємо, а не ти за нас, — у Ельвіри заблищали очі. Я глянула на неї — зовсім доросла… гарна… закохана. І принц поруч. Дивиться жалісливо, як собачка. — Ми ж усе одно туди підемо! І якщо загинемо, як же ти далі житимеш? — запитав принц. Я мовчала. — Ми йдемо. — Принц поправив на плечі мішок. — Прощавай. Вони озирнулися й попрямували в темряву. — Стійте! — Мене пробирали дрижаки. — Добре… Годину можу вам виділити. Щонайбільше годину! Якщо там небезпека на дні, тоді відступаємо, ясно? І якщо ви мене зрадите, якщо розповісте Оберонові… — Нізащо! — принц спалахнув. — Ліно… Приїжджай потім до нас у Королівство! От побачиш, я звелю поставити тобі пам’ятник! Я фиркнула. Уявила собі цей пам’ятник біля входу до палацу: кам’яна, я стою в гордій позі з посохом, із набалдашника б’є фонтан… Хай йому грець! А класно було б! Ніч стояла тиха-тиха. Тільки з деяких куренів долинало тихе хропіння. Табір, втомлений грозою, спав, і тільки Ланс… — До речі, де Лане? — Біля королівського шатра. Він дивиться в інший бік, не турбуйся. Та й узагалі, ти що, не маєш права погуляти? Щодо права на такі прогулянки я дуже сумнівалася. Нічого, у будь-яку мить можна повернутися назад. Зрештою, я відмовилася від посади верховного мага, від негайного повернення додому… Я не зрадниця. Навпаки, можу собою пишатися. Дорога до яру була непростою, проте й не дуже
Вы читаете Ключ від Королівства,Нарнії
