вона усміхнулася, як завжди, сумно. — Вам не можна босоніж, — ризикнула порадити я. — Ноги ніжні. — Стоптати сто пар залізних черевиків, — сказала Ельвіра, наче повторюючи чиїсь слова. — Стоп-тати сто-пар… Чуєте? Тупіт. — Ну так. А якщо сказати «шість мишенят» — буде шелестіння… Принцеса серйозно глянула на мене. — Ви знаєте, Ліно, історію про короля- примару? — Як це? — Один король — у давнину — повів Королівство в похід. Похід був тривалий і виснажливий, втратили багато людей… І ось вони знайшли новий світ, але король сказав, що він недостатньо хороший. Королівство знову вирушило в дорогу, і незабаром люди вийшли на прекрасний берег, однак король сказав, що Королівству тут не варто зупинятися. Вони знову йшли, падали й умирали в дорозі, а коли ті, хто вижив, знову вийшли на зелений луг під склепінням лісу — просто не змогли зупинитися. Король вів їх уперед і вперед, мертві приєднувалися до каравану безтілесними примарами, і сам король став безтілесним. Вони й досі бродять невідкритими землями — процесія мертвяків… Вони ніколи не зупиняться. Навіть коли зносять сто пар залізних черевиків. Ельвіра говорила спокійно, навіть посміхалася, та в мене мурашки пробігли по спині. — Але, ваша високосте, ви ж не хочете сказати… — Звичайно, не хочу. Я просто висловлюю свої побоювання… Мені сняться кошмари, Ліно. Я бачу, як усі ми йдемо, мертві, зотлілі, і ви, і… і Олександр. Вона похнюпилася. — Але ж тут справді майже нема «тонкого» світу! — мало не вигукнула я. — Я сама бачила! Це місце не підходить, хіба король винен?! — А що таке «тонкий» світ? — раптом запитала Ельвіра. Я розгубилася. — Ви не знаєте? — Усі говорять про нього, а різницю між «тонким» і «грубим» бачать тільки маги… Ви бачили? — Так, — сказала я невпевнено. — Його величність показував мені… Ельвіра нічого не відповіла, тільки куточки її губ опустилися. — Його величність не показував би мені те, чого нема, — сказала я вперто. -А я хіба це мала на увазі? Я сподівалася, що ви, як людина досвідчена, поясните мені… — Гм… — я відкашлялася. — «Тонкий» світ — це… ну щось подібне до чарівної оболонки, яка оточує будь-які чарівні речі. Приблизно так. — І до чого тут Королівство? — А Королівство, — я прагнула додати голосу впевненості, — це щось подібне до зерна, з якого проростає новий світ. Упало зерно — світ проб’ється до сонця… Спершу він молодий і чарівний. Потім дозріває, втрачає чарівність. А коли світ зовсім дозріє, зерно має відділитися і знову впасти на землю… Отак я розумію. Ельвіра уважно слухала. Я набрала поважного вигляду, відчула себе «людиною досвідченою ». — А тут нема відповідного ґрунту для нашого «зерна». Не кидати ж його на камінь, правильно? — Ти мене переконала, — сказала Ельвіра серйозно. — Чесно… спасибі тобі. За мою п’яту… і взагалі за все. — Та нема за що. У мене було дивне відчуття, ніби в нашій з Ельвірою парі старша я, а не принцеса. Нечасто великі дівчатка уміють спілкуватися з малими як з рівнею. Принаймні мені на таких раніше не щастило. Було б чудово, якби у них із принцом усе склалося нормально.
Минуло кілька днів. За розпорядженням Оберона ми з Гарольдом надавали селянам усілякі «магічні» послуги. Це була платня за вози, провіант, свіжих коней, одяг і взуття і за все, чим нас забезпечував цей скупуватий народ. Найважчим, хоч як це дивно, виявилося вилікувати від гикавки дружину старости. Вона гикала вже багато років підряд, давно звикла до цього й усіляко опиралася нашому чаклунству. Гарольд, у якого завжди бракувало терпіння, розсердився і, врешті-решт, так «вилікував» старостиху, що та ледь не задихнулася. Ми пережили кілька неприємних хвилин, проте цей ризикований досвід, зрештою, пішов жінці на користь: вона змирилася з тим, що більше не гикатиме, і трохи навіть зраділа. А чоловік її — той узагалі був у захопленні, обіцяв підтримку Оберонові (у розумних межах) і видав нам по крихітному зморщеному яблуку — «на доріжку». Ми поверталися в табір пішки. Із-за парканів за нами спостерігали насторожені, недовірливі очі. — Скнари, — бурмотав Гарольд, підкидаючи на долоні своє яблуко, аж хробак, який сидів усередині, то перелякано визирав, то знову ховався. — Я б тут не залишився нізащо. Ще б пак! Якби я був королем, просто пригрозив би: не дасте воза — нашлю сосунів чи хватавців. Коли налякати, вони б інакшого заспівали… — Добре, що ти не король, — я усміхнулася. — Він повинен бути добрим. — Король не повинен бути добрим. Король повинен бути королем. — Не зрозуміла, — я здивовано покосувала на вчителя. — Оберон — не добрий, по-твоєму? — Добрий, — Гарольд кивнув, — але не тільки. Я замислилася. Ми вийшли з селища. З-за крайніх хатин вискочили два величезні собаки й, гавкаючи, кинулися до нас. Гарольд зловісно посміхнувся, підняв посох. Собаки вмить удали, що їм до нас нема жодного діла,
