промінь у небо.
Їх майже не було видно. Подув, тремтіння повітря, перетікання піску. Живі істоти? Згустки невідомої сили? Я не розуміла. Я навіть не могла собі уявити, чим вони небезпечні. — Бачу чотири, — сказав Ланс своїм нудним голосом. — Владико? — Чотири, — підтвердив Оберон. — П’ятий народжується. Я бачила тільки три, скільки не напружувала очі. З кожною секундою наші незрозумілі вороги ставали все прозорішими й більшими, розпливалися, як бліді плями фарби у воді. Крізь них просвічувала пустеля. — Рівень зла дещо перевищує фоновий, — пробурмотів Ланс. — Маємо ненульовий шанс пройти. Оберон подався вперед, як воротар перед штрафним ударом. — Отже, пройдемо… Силуети пустельних примар рухалися повільним церемонним танцем, під ними дивно тремтів пісок. Оберон скочив на коня: — Варта! Замикайте колону. Підганяйте списами тих, хто відстає! Оживи, — Король простягнув руку над головою знесиленої матері Гарольда, потім поскакав уздовж колони, «підживлюючи» слабких і зневірених: — Оживи… Оживи… Оживи… Колона збилася щільніше. Стражники стали у хвості. — Королівство! — Оберон підкинув посох, Фіалк на мить злетів над піщаним барханом. — Рухаємося бігом, щільною вервечкою, крок у крок за мною. Ані кроку вбік — у жодному разі! Ліно, Гарольде, у стрій. Допомагайте тим, хто зіб’ється з кроку. Хто впаде — загине. Бігом! Гарольд став поряд із матір’ю. Я побігла до принцес і одразу ж зрозуміла, що помилилася: вони молоді й здорові, он які кобили, а серед кухарів і музикантів є люди похилого віку, є слабкі жінки… Я метнулася назад. — Ліно! — гаркнув Оберон. — Чого ти скачеш, як блоха?! Я не відповіла. Затесалася серед варти у самому хвості колони — звідси мені буде видно, хто знесилився… — Ну, маги дороги, не залиште, — нервово засміявся білявий, котрий колись — дуже давно! — позичив мені вудку. Проревіла сурма. І ми побігли. Летів пісок, забиваючи очі. Спіткнулася куховарка… — Оживи! Я закашлялася й сама ледве не впала. Розподіляти треба допомогу, розподіляти! Або я сама впаду раніше за всіх, а це в мої плани не входить. — Пішли! — кричав начальник варти, підштовхуючи списом товстого захеканого конюха. — Пішли, біго-ом! Колона вильнула — це Оберон там, попереду, змінив напрямок. Музикант, що тягнув на собі лютню, захитався; вусатий стражник, який колись не пустив мене до Оберона, схопив його за руку й втягнув у стрій. Усе змішалося — небо, пісок, люди. Здавалося, стрій безнадійно розпався, обличчя засапаного конюха синіло. Я на бігу простягла руку: — Ожи… ви… Конюх підбадьорився, а я зрозуміла, що задихаюся. Навколо тремтіло повітря. Нас накривало пустинним холодцем, ми вгрузали в ньому й зникали навіки. Переді мною хтось упав, та його відразу ж підхопили за комір і майже на руках потягнули далі — які вони все-таки сильні, ці стражники… Колона знову вильнула. Я раптом побачила, що біжу одна серед чистого поля, точніше серед пустелі, і просто переді мною струмує масними потоками, вабить в обійми невідома істота… — Ліно! Це Гарольд. Він ухопив мене за руку. Я знову була в строю, переді мною стрибали чужі спини, мелькали п’яти. Я пригадала крос на уроці фізкультури. Тоді можна було вередливо крикнути: «Я більше не можу!» — і перейти на крок… У класі я найменша. У Королівстві теж. Усі тут вищі й сильніші за мене, у них ноги довші… Я пробігла ще кроків десять і впала, боляче вдарившись об посох.
Гарольд витягнув мене на спині, як мішок. Пам’ятаю, як мене закинули в сідло Фіалка, пам’ятаю його розумне каре око. Стражники, підганяючи відсталих, усе-таки порушили стрій — розбрелися по пісках. Примари розпливалися, як розтале морозиво. Ось одна із них лизнула, ніби тремтливим язиком,
