неприємність — він не схожий на батька. Жодного порівняння з Обероном… так йому здається. Власне, так йому й навіювали з дитинства. Він боязкий, нерішучий, м’який. А головне — він не маг. А Оберонові хотілося, щоб його син був чарівником. — Ну, — пробурмотіла я розгублено, — його величність все одно любить… — Звичайно. Але наполовину менше, ніж любив би сина-мага, схожого на нього самого. Хіба це не очевидно? Я мовчала. Жаби співали, заглушаючи Ельвірині зітхання. — Ви не думайте, Ліно… Я чудово розумію Оберона: король не може бути сентиментальним. На ньому така відповідальність… Вона багато чого виправдовує. Скажімо, він може собі дозволити взяти на службу чужу дитину з чужого світу. Ризикувати її життям… — Я не дитина. І я сама обрала… — Звичайно, ви самі. У Оберона завжди так виходить — само собою. Ні, Ліно, не ображайтеся на мене! І не ображайтеся на Олександра, якщо вам здасться, що він поводиться безглуздо. Уявіть, як це — постійно відчувати свою нікчемність поряд із всесильним батьком… Із жаб’ячого хору вирвався одинокий голос соліста. Звук линув, стаючи все прозорішим і тоншим, поки не обірвався раптом звичним «квик!». Я провела носком чобота по вологій траві. — Принц… Е-е-е… Хіба його величність… — Його величність — полководець на чолі армії. У військовий час. У нього є багато інших занять, окрім як оберігати ніжні нерви принца, — Ельвіра сумно похитала головою. — Але ми прийдемо на нове місце. І Королівство відбудується заново? І принц зможе одружуватися… Я мало не ляпнула «з вами», та вчасно прикусила язика. — Можливо, — згодилася Ельвіра без жодної впевненості. — Сподіватимемося, Ліно. Сподіватимемося… Розділ шістнадцятий
Атака
Я знову їхала на чолі колони, цього разу поруч із Обероном. Замикали стрій Ланс і Гарольд — захищали Королівство з тилу. Відступав ліс. Усе рідше зустрічалися острівці зеленої трави. Позаду залишилася річка. Вітер носив хмари пилу. Оберон на ходу навчив мене, як захистити ніс і рот від задушливих пилових хмар. До обіду ми перевалили через невисокий хребет, і перед нами розкинулося піщане море. Ніколи в житті не була в пустелі. Мене вразив колір піску — він був не білий і не жовтенький, як на пляжі. Він був темно-цеглистий, майже червоний. І він не стояв на місці. Порівняно з танцем цих червоних гір навіть море в шторм видалося б, мабуть, спокійним. — Привал, — спокійно сказав Оберон, і сурмач, котрий їхав відразу за нами, відтворив мій улюблений сигнал із двох нот. Караван звично розбрівся — кожен займався своєю справою. Тут не було води, зате було багато палива — чагарник навколо стояв наполовину сухий, мертвий. Метушилися слуги, кухарі, стражники напинали шатро, комендант скрізь встромляв свого носа й усім заважав. Тільки Оберон верхи на Фіалку не рухався з місця, мовчав і дивився на пустелю. Мені не сподобався вираз його обличчя. Під’їхав Гарольд. У руці у нього було щось схоже на брудний дірявий махровий рушник. — Де взяв? — запитав Оберон, не озираючись. Гарольд махнув рукою кудись за найближчий горб. — Там їх повно. Ціле кладовище. — Що з ними сталося? — Здохли. Оберон посміхнувся. — Вичерпне пояснення… Кинь цю гидоту. Гарольд упустив ганчірку на буру потріскану землю. Я придивилася… краще б я не придивлялася. — Що це? — Хватавець, — озвався Гарольд байдуже. — Хочеш, поїдемо глянемо? Поміркуємо, чому вони всі врізали дуба? — Гарольде, — обізвався докірливо Оберон. Дивний звук прилинув із пустелі — чи то завивання, чи то зітхання. Схитнувся пісок, ніби на мить із нього виринули в небо зубчасті стіни небаченого замку. Я навіть побачила вікно, довге й чорне, як котяча зіниця. «Замок» зруйнувався на наших очах, опав, розсипаючись, як усі на світі піщані замки. Нам в обличчя дмухнуло гарячим повітрям. — Що це? — запитала я пошепки. — Ми туди підемо?! Фіалк клацнув своїми крокодилячими зубами, підморгнув весело й відчайдушно. Оберон поплескав крилатого коня по шиї. — Підемо, Ліно, підемо… Нема іншої дороги.
