Назавтра з’ясувалося, що поселення річкових землеробів не підходить для Королівства. Власне, це було всім відразу зрозуміло, крім мене. — Мало місця, — сказав Гарольд, побачивши моє розчарування. — Це ж безвихідь, розумієш? Де тут місто будувати, який тут порт, на невеличкій річечці? Хутір, одним словом. — Тут скелі навкруги гарні… — Самих скель замало! Ми повинні вийти на берег моря. — Отже, нам знову плентатися через цю пустку?! Гарольд спохмурнів: — Ти присягала на вірність Королівству? Через пустку, через що завгодно, під землею, якщо накажуть! «Так можна все життя проходити», — подумала я скривджено. Проте нічого не сказала. День ми відпочивали. Стражники змайстрували собі вудки й ловили рибу на березі дзеркального озера; я придивлялася до білявого. На перший погляд він не вирізнявся серед інших, однак, якщо приглядітися, певні відмінності все- таки були. Наприклад, у нього не було герба на плащі. І озброєний він був не мечем, як інші, а сокирою дивної форми. Ця сокира теліпалася в нього на спині навіть тоді, коли він азартно стежив за поплавцем… Він кат? У кожному Королівстві повинен бути кат? Невже Оберонові доводилося ухвалювати смертні вироки? І що за таємниця у принца й Ельвіри (крім того, звичайно, що вони цілуються під зорями)? Цілуватися — річ нехитра, навряд чи за це відрубують голови. Але чому вони говорили про злочин? Ех, якщо про все замислюватися — мізки всохнуть. Закохані завжди базікають нісенітниці. Це і в серіалах показують. Я вирішила не перейматися дурницями. Попросила у білявого вудку на півгодини й витягнула величезну срібно-рожеву рибину.
Того ж дня з’ясувалася, що не тільки я хотіла б залишитися тут, на лужку, не тільки мені зводить щелепи від самої думки про нову дорогу в нікуди, пустинними землями. З поселення, де відпочивали принцеси, було послано гінця до короля. Гонець до короля не дійшов (місцеві взагалі боялися й не наважувалися наближатися до шатра), а передав лист першій зустрічній людині з Королівства. І цією людиною, як на лихо, була я. Роззувшись і підкотивши штани, я брела по щиколотки у воді, намагаючись зловити ніжно-рожеву жабу, яка ніяк не давалася до рук. Це була незвичайна, жвава й гарна тваринка, вона ніби дражнила мене, щоразу вислизаючи крізь пальці. Нарешті я вхопила її двома руками — разом із жменею мулу, зі стеблинками трави і дрібними камінчиками, однак зловила- таки! Жаба була тут, вона вовтузилась і лоскотала мої долоні. Треба було тільки вимити її, як золотошукачі вимивають золото з піску, і роздивитися… — Пане! Добрий пане, магу дороги! Я озирнулася. Кремезний дядько, вусатий, серйозний і водночас переляканий, тримав у перетинчастих лапах згорнутий в трубочку лист. …Лист не був запечатаний, і дорогою я випадково його прочитала. Їхні високості Ортенізія й Алісія повідомляли короля Оберона, що втомлені дорогою, зачаровані світом річкових жителів і мають намір залишитися тут назавжди, незалежно від того, яке рішення прийме Королівство. Оберон був у себе, і його, на щастя, не відволікали ніякі важливі справи. Я нерішуче увійшла до шатра й зупинилася біля порога. — Що сталося, Ліно? Хто тебе налякав? Я простягнула йому листа. Ото не думала, що доведеться побувати в ролі листоноші Пєчкіна. Оберон проглянув лист спершу мимохідь, потім ще раз, уважніше. — Ти прочитала? — Випадково. Він розгорнувся… — Облиш, я не збираюся тебе лаяти. Чому ти така схвильована? — Ви ж не відрубаєте їм голови… за зраду? — У тебе просто манія якась — усім рубати голови. Послухай, якби Алісія й Ортензія хоч на хвилинку повірили, що я їх тут залишу, вони не написали б такого листа ні за які гроші. Ну подумай, що їм тут робити? Бути слухняною дружиною річкового землероба жодна не погодиться. А принцеси тут не потрібні — нема такої посади, розумієш? Отже, цей лист — чистісіньке вередування, ще одна спроба привернути увагу Олександра… Він визирнув із шатра і наказав комусь: — Поклич принца.
