Миттю. Відповіддю був тупіт, що віддалявся. — Спасибі, Ліно, — повернувшись до шатра, король кинув листа на низький столик. — І облиш ці дурниці… Завтра ми вирушаємо. Спробуй як слід відпочити.
Принц вийшов із шатра червоний як рак, чимось дуже незадоволений. Скочив на коня й зник. За годину всіх п’ятьох принцес, які ночували в селищі, відпровадили до нашого табору. Після вечері мене знову викликали до короля. Оберон був не сам: на одному з розкладних стільців сидів, винувато всміхаючись, наш сурмач. Він був без чобіт, права нога обмотана ганчіркою, а бурі плями на сірій тканині щомиті збільшувалися. — Нещасний випадок, — сказав мені Оберон. — Ось що буває, якщо вправлятися у фехтуванні, хильнувши перед цим вина… Та припини, — це сурмачеві, який винувато опустив голову. — Я ж тебе не лаю? Ліно, — це мені, — сподіваюся, ти знаєш, як влаштована людина? — Ну так, — у горлі в мене чомусь пересохло. — Кістки, вени, артерії… у животі шлунок і печінка, в грудях — серце, в голові — мізки… — Мізки — це чудово, — сказав Оберон без посмішки. — Зрощувати кістки тобі рано, та й необхідності такої, на щастя, нема. Розрізано м’яку тканину, пошкоджено сухожилля. Обережно збираємо все назад, спочатку знеболивши. Давай. Сурмач почав розмотувати ногу, я нажахано втупилася в нього. — Як? Я?! — видихнула я злякано. — Маг дороги зобов’язаний лікувати рани, — сухо зауважив Оберон. — Досі миналося. Та щось мені підказує, що наше везіння ненадовго. Візьми посох, направ на пошкоджене місце й уяви, що в тебе німіють долоні. Сурмач витягнув скривавлену ногу й тихо зойкнув. Боюся крові. У мене відразу ж темніє в очах. Я глянула на рану й одразу ж відвела погляд. Шлунок, застрибавши, піднявся до самого горла. — Йому боляче, між іншим, — тихо сказав Оберон. — Дуже. У тебе коли-небудь була розрізана рука чи нога? Я якось тільки пальця собі розрізала. Не пам’ятаю болю, тільки страх… Узявшись за посох, я піднесла червоно-зелений круглий набалдашник до пораненої, знівеченої ноги. — Німіють долоні, — так само тихо підказав Оберон. Руки, що стискали посох, задерев’яніли. Сурмач раптом перестав посміхатися, зітхнув крізь зуби… І обм’як у кріслі. Розслабився. Я тільки тепер зрозуміла, який напружений він був досі. — Розумничка, — тихо сказав Оберон. — З’єднуємо тканини, починаючи з найглибших. Бачиш сухожилля?
Я вийшла з шатра, похитуючись, відчуваючи себе м’ясником і водночас майже героєм. Сурмач вийшов слідом за мною. Він майже не шкутильгав і без угаву говорив. У голосі його було неймовірне полегшення, а слів я не розуміла. Та хіба вони мали значення, слова? Вечоріло. Рожеві жаби блищали, наче перлини, на темно-зеленому листі латаття. Почувши їх квакання, будь-який соловей помер би від заздрощів: це був не жаб’ячий хор у звичному розумінні слова. Це був справжній музичний ансамбль, котрий змінював мелодії, а я все видивлялася в очеретах диригента… Цікаво, напевно, тут нема чапель? І взагалі ніяких природних жаб’ячих ворогів? Із таким безсоромним кольором їх же за версту видно! — Чудово співають, — сказала Ельвіра за моєю спиною. Я привіталася. — Добривечір і вам, Ліно… Я втекла із карети. Там скиглення і плач. Неначе відразу не було зрозуміло, чим закінчиться їхня провокація. — Мені теж не хочеться їхати, — сказала я чесно. — Але ж і залишатися тут також… — Хто б сперечався, — Ельвіра сумно зітхнула. — Ви не бачили принца? — Ні, — я чомусь стривожилася. — А що? — Блукає десь самотою, — у голосі Ельвіри знову забриніла злість. — Коли у нього неприємності — він ображається на всіх. Особливо на мене. — А які в нього неприємності? Ельвіра покосувала на мене, ніби вирішуючи, говорити чи ні. — У принца, Ліно, одна велика
