останнього з тих, що бігли, вусатого стражника… Стражник упав. Оберон скочив у сідло за моєю спиною, розвернув крилатого коня. Стражник лежав на спині. Очі його зблякли і запали. Шкіра обвисла коричневими зморшками. З лисого черепа обсипалися, як осіннє листя, поодинокі сиві волосинки. Цей хлопець, ще недавно такий хвацький, виглядав років на дев’яносто… Незважаючи на тремтливе повітря навкруги, Оберон зіскочив на пісок, з натугою підняв лежачого, перекинув через сідло. — Ліно! їдь… Швидше! — наказав він. Я вдарила Фіалка п’ятами. Крилатий кінь помчав, злітаючи і м’яко опускаючись, збиваючи кошлатими копитами фонтанчики піску. Це було б чудово, якби не моя ноша; я вчепилася в страшну чорну людину, яка, здавалося, розкладалася на очах. Він захрипів. Він був живий. Я озирнулася. У небі, поряд із маленьким білим сонцем, летіла, розкинувши руки, людська постать.
— Це час, Ліно. Просто вбивця-час. Шатра більше не було. Зате було джерело. Слуги почистили його, принцеси обклали по колу білими камінчиками. Ми з Обероном сиділи на пожухлій траві, пили по черзі крижану запашну воду й упівголоса розмовляли. — Він… помре? — Не сьогодні. І не завтра. Такі рани погано лікуються. Однак він перестане старіти. Від сьогодні він потихеньку молодшатиме. Через десять років стане міцним старим, через двадцять — літньою людиною, а років через п’ятдесят стане таким, як був… до того, як його накрило. — А потім? Буде дитиною? — Чесно? — Оберон потер підборіддя. — Не знаю. Але в нього довгий вік… якщо, звичайно, Королівство виживе. — Як же не виживе, — сказала я з докором. — Після всього, що трапилося… Хіба нам ще щось страшне? — Не знаю… — Оберон похитав головою. — Хотілося б вірити, звичайно, що основні неприємності позаду. Ми пройшли пустелю, і щодень усе більше сподівань, що ось-ось знайдемо нашу нову батьківщину. Ти собі не уявляєш, Ліно, яке прекрасне нове Королівство. Які добрі дива творяться навколо. Які заповітні бажання збуваються. Я тебе прошу: не поспішай повертатися у свій світ одразу, залишся хоч на тиждень — ти побачиш таке… Оберон мрійливо всміхався. Обличчя його повністю перемінилося, він помолодшав років на двадцять. — А знаєш, Ліно? Зараз я і сам повірив, що ми близько до мети. Раніше у мене не було такого відчуття. — А коли? — сподівання переповнювали мене. — Завтра? — Можливо… Хоча, найімовірніше, все-таки за кілька днів. — Ваша величносте, — я зніяковіла. — Що? — Навчіть мене літати. Оберон гмикнув. — Врахуй, відразу не вийде. У тебе вдома є напільні ваги? — Є. Мама постійно худне. — Уяви, що ти стоїш на таких терезах… І твоя вага все меншає й меншає. А коли на уявних терезах буде нуль, тоді легенько відштовхнися від землі, підстрибни… Я із завмиранням серця встала. Зосередилася. Уявила ваги під ногами. Напружилася… Не відбулося нічого. Тільки живіт заболів. — Не засмучуйся, — Оберон дивився співчутливо. — Колись ти злетиш. Це я тобі гарантую.
Двоє коней згинули в дорозі. Вантажу ставало все менше — закінчувалися провіант і паливо. Ішли поволі — всі змучилися. До того ж, серед нас був тепер старезний дід, його по черзі несли на саморобних ношах. Минуло три дні. Якось надвечір ми вийшли в долину між двома хребтами горбів. Вийшли — і зупинилися без жодної команди. Густий сосновий ліс підсвічувався призахідним сонцем. Відблиски дробилися на гладіні величезного озера. Верхівки гір на горизонті поблискували льодом, невагомими поросятами рожевіли застряглі в міжгір’ях хмари. Простяглися луги й зорані ниви, підіймалися серпанки над селищем. І вела вниз дорога — справжня вторована дорога, якої давно вже не бачили ані наші люди, ані коні. — Прийшли, — врочисто сказав сурмач. Я глянула на
