Оберона. Він дивився вниз, по-котячи мружив очі й усміхався. Розділ вісімнадцятий
Новий світ
Я прокинулася. Пахло лісом. Співали пташки. Поки я спала, хтось укрив мене другою ковдрою. Тепер на сірій ворсистій тканині виблискували краплини роси. Я сіла. Протерла очі. Озирнулася довкруги. Табір прокинувся. Повітря було наповнене домашнім смолянистим димком від багать. Хтось сміявся. Тихо бренькала лютня. — Доброго ранку, Ліно! Мати Гарольда всміхалася мені від казана, в якому кипіло під її наглядом щось смачненьке. — Доброго ранку, Ліно! — вітали мене музиканти. — Доброго ранку! — пробігаючи, вклонялися слуги. — Доброго ранку, магу дороги, як спалося? Я йшла всміхаючись, позіхаючи і прикриваючи рота долонею, кивала, віталася й кланялася. Я добре знала цих людей. Кожного з них я бачила в хвилини смертельної небезпеки. Когось врятувала. Хтось урятував мене. Вони були мені ближчими, ніж найближча родина — мої люди. Моє Королівство. Моя доля. Я вмилася в джерельці, сіла на пеньок і отримала миску м’ясної каші зі свіжим маслом. І, облизуючи ложку, подумала: а чи була я колись тією самою Ліною Лапіною, ученицею сьомого «Б»? Чи не наснилося мені все моє колишнє життя? Цілком можливо, що й наснилося… Підійшов, жуючи, Гарольд і мовчки сів поряд. Ми не потребували слів. Дорожнє братство бойових магів — хіба щось у житті може з цим зрівнятися? Прихилившись до сосни, відпочивав на сонечку старий. Грівся, підставляючи промінню зморшкувате обличчя. Усміхався беззубим ротом. І я усміхнулася йому у відповідь. Мабуть, це був найщасливіший день у моєму житті. І я довго ще згадуватиму його.
Місцеві жителі зустріли нас непогано, однак усі видалися мені якимись скнарами. Питання, яке найчастіше ставили місцеві, звучало просто: «А що мені за це буде?» Після сніданку ми з Гарольдом пішли прогулятися. На околиці селища нас оточила зграйка хлоп’ят. Гарольд спершу показав їм іскристий фонтанчик на долоні (супер, цікаво, чому він мені таке диво не показував?!), потім витягнув з рота живу білку. Наш клас, якби йому показали такий фокус, на стінку поліз би від щастя. А ці стояли, як приморожені, поглядали з цікавістю, проте без особливого здивування. Таке враження, що в них у роду всі були ілюзіоністами. Гарольда, здається, дуже розчарував його «сценічний провал». Він передумав заходити в селище й повів мене вздовж узлісся до річки. — Та не зважай, — спробувала я його втішити. Він похмуро зиркнув на мене. — Ти що, не розумієш, що це означає? — Нічого не означає. Просто тутешніх дітей не здивуєш чудесами. — І це, по-твоєму, нічого?! Я відчула себе неуком. Гарольд, як не крути, мав вдачу складнішу й сварливу, був самолюбний і переймався всілякими дрібницями, а сперечатися з ним сьогодні не хотілося. Адже навколо був такий сонячний, такий легкий, такий чудовий день! На березі струмка стояли й розмовляли принц, Ельвіра й Оберон. Побачивши нас із Гарольдом, Ельвіра заусміхалася, кинулася до мене, поривчасто обійняла. — Ліночко! Вітаю… Ви нас врятували. Ви нас усіх врятували. Спасибі вам! — Ну, це… — мені стало ніяково, я спробувала вивільнитися. — Нема за що… — Я знаю, ви думаєте про мене, що я навіжена, скиглійка, ще що-небудь… Може, ви думаєте, що я не люблю його величність? Вона випустила мене і обійняла на цей раз Оберона. Принц засміявся. — Присягаюся, я нічого такого не думала, — пробурмотіла я невпевнено. — Чесно-чесно… Ельвіра відразу ж випустила короля, чмокнула мене в щоку, махнула рукою принцові й утекла до лісу. Мелькали п’яти — принцеса була босоніж. Ще довго з лісу долинали хрускіт гілок і щасливий мелодійний сміх. — Хоч би шпичака в ногу не загнала, — сказав принц стурбовано. — Батьку, я простежу. — Простеж… Принц пішов. Оберон дивився йому вслід, і в цьому погляді не було батьківської гордості. Я мимоволі пригадала слова Ельвіри: «У принца одна велика неприємність — він не схожий на батька…» — Ліно, — Оберон перевів погляд на мене, — ніколи не кажи «присягаюся» у звичайній розмові. У Королівстві клятва — не слова. Кожне «присягаюся» — це зобов’язання,
