яке рано чи пізно дає про себе знати… Зрозуміло?
Мій сірий коник, що пережив дорогу й останніми днями служив в’ючною твариною, зустрів мене щирою радістю. Я ледве не розплакалася, притулившись обличчям до його теплої морди. Конюхи попрацювали на славу: Сірий був чистий, нагодований і готовий до прогулянки для огляду нових володінь. На розвідку ми поїхали втрьох — Оберон, я і Гарольд. Фіалк ішов вихилясом, бешкетував, топтав ромашки кошлатими копитищами і то зводив, то розпрямляв крила. — Як гарно! Я приклала долоню до очей. Під променями полудневого сонця цей світ подобався мені ще більше, ніж уранці, здавався ще теплішим, ніж при заході. Погойдувалися гілки сосен над водою. Шумів удалині водоспад. Озером прокочувалися хвилі, набігали на берег, розбивалися, залишаючи хвилясті сліди на піску. Цікаво, чи тепла тут вода? Чи можна скупатися? — Ваша величносте, — запитав Гарольд, — а де Лане? — У селищі. Торгується із цими… ощадливими господарями. Обіцяють і коней, і вози, і все, що потрібно в дорозі, натомість ми повинні будемо дещо для них зробити. Щонайменше млин полагодити, частину лісу розчистити, вилікувати дружину старости від гикавки… — Зачекайте, — мимоволі перебила я. — Які вози? Адже ми тут залишаємося? Гарольд глянув на мене і відвів очі. Оберон, як зазвичай, дивився серйозно й прямо. — Ми не можемо тут залишитися, Ліно. Відновимо сили, наберемо харчів і вирушимо в дорогу. Це місце нам не підходить, — відповів Оберон. — Але чому? Чому?! — Тому що — ходи-но сюди… Мій Сірий опинився пліч-о-пліч з Фіалком. Оберон нахилився до мене, затулив мені долонею очі. Крізь щілинку між його пальцями я глянула на чудовий світ навколо: сірий, запорошений, порожній. Потріскане дно висохлого озера, чорні скелети сосен… — Ні! — я відсахнулася. — Що це? Оберон подивився на Гарольда. Той поривчасто зітхнув. — Пам’ятаєш, я дітям фокуси показував? — Ну? — А ти сказала, що тут викликають подив не чудеса? — Ну і що? Цього разу Гарольд глянув на Оберона, ніби прохаючи про допомогу. — «Тонкий» світ тут настільки потоншав, що його майже немає, — тихо сказав Оберон. — Засновувати тут нове Королівство — все одно що у ванні рибу ловити. Мені хотілося плакати від розчарування. — А як же наші люди? Вони ж радіють! Вони думають, що подорож скінчилася! — Вони відпочинуть, — м’яко заперечив Оберон. — їм стане легше. Тут нічого не вдієш, Ліно, це наш обов’язок — іти, шукати… — А чому це наш обов’язок? Навіщо все це взагалі? — я погано розуміла, що кажу. Оберон не розгнівався. — Бо є речі, про які не питають «навіщо». І Королівство — одна з таких речей. — А якщо ми… якщо ми загинемо в дорозі — отже, все, що сталося з нами раніше, все, що ми пережили… це було намарне? — Якщо загинемо, отже, намарне. Та якщо так розмірковувати, взагалі краще не жити. Краще відразу втопитися. Гарольд сопів. Він завжди сопе, коли засмучений чи сердиться. Я дивилася на озеро: прозора вода, чистий пісок, тіні хмаринок на воді — все це ілюзія? Але ж очі кажуть, що ні! Я дивилася на цей світ тепер уже без жодної радості.
Ельвіра добряче порізала ногу уламком мушлі. Я прийшла, щоб затягнути її рану. Принцеса не пхинькала, не вередувала, хоча крові з ноги натекло — ого скільки. У небі кружляли білі птахи. Узлісся було всипане куренями, саморобними наметами, осторонь височіло нове королівське шатро. Пахло смолою та спокоєм. Тимчасовим. Дуже коротким. — Спасибі, Ліно. — Ельвіра сиділа, роздивляючись зцілену мною п’яту, поділ довгої спідниці складками лежав на траві. — Зможу пройти стільки ж… І ще стільки ж… І ходитиму все життя, —
