видушую з останніх сил: —
Невлад, проте досить голосно підспівує Гарольд. І на мить легшає.
Небо. Без хмар. Дивний бузковий відтінок. Я лежу на спині. Точніше напівсиджу, обіпершись спиною об щось м’яке. Біла рука з довгими пальцями лягає мені на плече, і я розумію, що поруч зі мною Оберон. Другою рукою він обіймає Гарольда. Той закотив очі під лоба й блаженно усміхається. Під носом і на підборідді у нього запеклася кров, свіжа цівка біжить з куточка рота. Оберон простягає над ним руку, шепоче: — Оживи… Гарольд продовжує усміхатися. Рачки підповзає Ланс. Тягне за собою посоха. Нерівна доріжка на світлому й гладкому піску. Ланс падає обличчям униз. Оберон простягає руку над ним: — Оживи… Лане підводить голову. Оберон падає навзнак. У бороді короля — кров і пісок. Він непритомний. Розділ шістнадцятий
Бродячий час
Тепер ми йшли рівниною, ледь хвилястою, світлою. Брели, вгрузаючи в пісок, коні. Оберон ішов попереду, вів за вуздечку Фіалка. На моєму Сірому були нав’ючені мішки й бурдюки, він перейшов у розпорядження коменданта. Я крокувала поряд із Обероном, несла посох в опущеній правиці. Набалдашник поблискував зеленим і червоним. А навколо біснувався вітер. З піску стирчали зубці зруйнованих башт, уламки шпилів і стін. Мабуть, тут була колись країна — могутня країна. Не знаю, що з нею трапилося. Нічого не залишилося. Усе поглинув пісок. — Ваша величносте… що з ними сталося? — Їх знищив час, Ліно. Найбезжальніший убивця, вандал і руйнівник. Оберон ледь накульгував. — Чому ви не радієте? Адже ми змогли… Ми прорвалися… Він усміхнувся. — Не можу витрачати сили на радість. Коли вийдемо на зелену рівнину, де під покровом молодого лісу буде місце для нашого замку… Ми молодці з тобою, Ліно. А Гарольд і Ланс — узагалі диво. Ми не втратили жодного з наших людей. Добре, якби всім тепер вистачило води. Пісок хвилями омивав статую, що косо випиналася з бархана збоку від дороги. Вона була схожа на шахову фігуру — суворе обличчя, руки, складені на рукояті меча, напівопущені повіки. Біліли кістки великої тварини. Випірнула з білих хвиль гранітна риба, роззявила спраглий рот, набитий піском. Рухливі цівки навколо створювали ілюзію руху. Я пригадала кабінет Оберона: пісок на підлозі, а в піску — олов’яні солдатики, загублені іграшки. Може, ми і є такими ж солдатиками, крихітними, наполегливими, йдемо через пустелю, яка насправді тільки чиясь пісочниця? Не сповільнюючи ходи, я відкрутила ковпачок фляги, що теліпалася на грудях. Хотіла зробити тільки один ковток, проте не втрималася й допила все до дна. І пригадала місто тисячі харчевень. Як багато там було смачної води! — Ваша величносте… а ви добре знаєте наш світ? — Не так, щоб досконало… я жив там кілька років. Бував у різних країнах. Працював, між іншим, інженером на великому заводі, водієм, перекладачем… — І завжди поверталися у ту ж мить, з якої пішли? — Так. Ти переживаєш за свій світ? — Ні. Так. Тільки не тепер… А в нашому світі магія діє? Оберон усміхнувся. — Певним чином. Адже ти зупинила ту жінку на зупинці, вигнала ненависть з її душі — хоча б на секунду. Пам’ятаєш? — А ви… як ви побачили мене? Як ви там опинилися, у тому натовпі? — Не випадково. Я давно тебе примітив. Адже я шукав людину з магічним даром. — А по мені що, помітно?! Він хотів відповісти, однак чорний посох у його руці затремтів. — Попереду небезпечно, — звично сказав Оберон. — Подавай сигнал магічної тривоги — переривчастий
