відреагувати я не можу. Мені вчора Сазоненко таких піндюлів відважив, що досі лайном смердить. Мовляв, убивця знахабнів, четверте вбивство майже відразу за третім, а ми все ще ні хєра не знаємо, і в такому дусі. А ти ж Сазоненка знаєш — він розбори польотів сам не любить. Значить, иритисли його далі нікуди. Так що і мені ніде дітися — буду перевіряти.
— Він хоч назвався? — кисло спитав Денисенко. — Той, хто дзвонив?
— Назвався. Це хтось Ясинський Олексій Дмитрович.
— І що ж він знає?
— Каже, що все. Що готовий здати маніяка з тельбухами.
— І де призначив зустріч?
— Та тут поруч. На Хмельницького. Сказав під’їхати рівно о четвертій, припаркуватися навпроти під’їзду і блимнути фарами. Він побачить і вийде.
— Щось мені це не подобається, — пробурмотів Денисенко. — Фігня якась. А якщо це він і є Окозбирач?
— Не сци, патрульний, — підбадьорююче мигнув Пасків. — Якщо він — то йому ж гірше. Прорвемось. Зброю взяв?
— Так, — Денисенко розстебнув куртку і продемонстрував табельного «Макарова».
— Молодчина. Я теж. Коли що — прикриватимеш.
Львів ще спав. Порожні вулиці в жовтогарячому
освітленні ліхтарів скидалися на якесь нічне задзеркал- ля, приховане від очей тих, хто веде буденне життя за системою «сніданок—робота—сон». Гіпнотичне, майже інфернальне видовище, що лише зрідка порушувалося випадковою зустрічною машиною іншого опівнічника. Вони проїхали повз парк «Високий замок», нині темний та мовчазний, як чорний гірський хребет, перетнули під мостом залізничну колію і нарешті дісталися вулиці
Хмельницького. Пасків вимкнув фари і повільно покотився повз будинки, визираючи потрібний.
— Десь тут наче має бути, в районі Остряниці... — пробурмотів він, вдивляючись у ніч. — Котра зараз?
— За три хвилини четверта, — сказав Денисенко, глянувши на годинника.
— Добре. Отут станемо. — Пасків зупинив «фолькс» на узбіччі навпроти довгої п’ятиповерхівки, у жодному вікні якої не було й вогника, і вимкнув світло в салоні теж. — Здається, цей дім. Почекаємо кілька хвильок, потім дамо сигнал.
— Мені все ж здається, що хтось локшину на вуха вішає, — скептично відказав Денисенко і роззявив рота в широкому позіху. — Якийсь ненормальний жартує. Щось типу «нахилися до унітаза і скажи прізвище»...
