віч. Ми вже близько до розгадки, печінкою чую, тож сьогодні доведеться добряче побігати.
— Менше пива пийте увечері, шефе.
— Красно дякую, Радочко, за турботу. До речі, для тебе також завдання є. Для тебе і для Ніни.
— І яке ж? — встрягла Ніна, невимушено посміхнувшись. — Ми теж кудись поїдемо допитувати гарних хлопців, схожих на майора?
— Люба, чи в тебе смак такий кепський, чи уявлення про гарних чоловіків трохи кривувате. То, мабуть, після італійця... Але все одно — ні. Ви обидві будете сидіти в агенції, пити каву і нікуди не втручатися. За жодних обставин. Якщо Борі знадобиться ваша допомога, дозволяю діяти лише в рамках мережі Інтернет. Ще можете за нас помолитися — це, кажуть, допомагає. Усім все ясно?
Борис, Рада і навіть Ніна синхронно кивнули.
— І питань немає? Тоді до справи — з Богом!
* * *
Слідчий Сазоненко виявився на місці, у своєму кабінеті зі спартанським совдепівським інтер’єром, за столом, заваленим розкритими папками, і з написаною на лиці заклопотаністю. А коли розгледів Олега, котрий цілеспрямовано просунувся у двері, до неї додалася ще й виразна неприязнь, яку старий навіть не став приховувати.
— А, Сокіл, здоровенькі були, — безбарвно привітався він, неначе востаннє бачив колишнього підлеглого лише вчора, а не п’ять років тому. — Ти по справі, чи як? У мене тут зараз писанини по горло...
— Авжеж по справі, Вікторе Петровичу. Ходити до міліції розважатися — то не моє хобі.
Зітхнувши, Сазоненко зачохлив свою кулькову ручку.
— Заходь вже. Присідай.
Сокіл увійшов, сів і спробував посунути стільця ближче до столу, забувши, що всі меблі прибиті до підлоги. Вкотре подумки вилаяв кляту казенщину, якої ніколи не терпів.
—
— Так, мені казали, що ти теж нею займаєшся, — перебив Сазоненко. — Шкода, хлопче, але ти не встиг. Розслідування завершене, справу я закриваю. Якщо ще не чув...
— Та бачив я новини, — роздратовано відказав Олег. — Слухайте, це ж дурня. Той хлопець не може бути Окозбирачем.
— Це ж чому? Бо так вирішив ти? Чи твоя подружка-бухгалтерка? Знаю я про ваше шоу з італійським різником...
— Різьбярем, — автоматично виправив Сокіл, про себе проклявши Пасківа аж до сьомого коліна. Довбаний майор
