Зачинені двері обірвали потік обурення слідчого, та в коридорі теж не сталося полегшення — назустріч Олегу бадьорою ходою рухався Пасків. Упізнавши Сокола, він, попри традицію, чомусь навіть не скривився.
— О, бійці невидимого фронту! А я якраз від матусі твоєї баришні. Її щойно санітари забрали. Вибачай, але в мене і без неї є ким клітки заповнювати. Все одно вона вже не підозрювана, то хай тепер лікарі розбираються. Так що захочете провідати — дуйте на Кульиарківську...
— Дякую, Пасків. Ти не розчаровуєш, справжній гуманіст.
— Та на здоров’я, — знизав плечима той. — А ти до Сазоненка приходив?
—
— Як собі знаєш. Тільки, боюся, дарма витрачатимеш час; Окозбирач лежить у морзі, Гарберг якраз його штопає. Тому не дуже розумію, що саме ти збираєшся доводити до кінця.
— Те, на що наплювали ви. І повір мені, Пасків, коли всі дізнаються справжнє ім’я маніяка — а я його вже практично встановив, — тобі й тому старому пню за дверима першим буде непереливки. У вирій полетять як мінімум погони.
Неначе підтверджуючи ці слова, у кишені старомодним дзеленчанням озвався мобільний. Сокіл витяг його і глянув на номер — дзвонив Борис.
— Погрожуєш, значить? — насупився майор.
— Ні. Просто попереджаю, як воно буде. А тепер перепрошую — мушу йти. Попереду ще багато справ. А тобі раджу насолоджуватись так званою перемогою, доки вона не перетворилася на пшик. Бувай.
Він вийшов з відділка, перш ніж Пасків устиг придумати чергову иохабну шпичку, і притиснув телефон до вуха.
— Кажи, Борю.
—
— Хочу, — з ентузіазмом відповів Олег, сідаючи в машину. — Ще й як хочу. Молодець, Борю. Чекай, зараз буду.
Він лихо вирулив з міліцейської парковки і помчав до «Дерріка».
Настав час про все дізнатися.
* * *
