— Що?
— ...Точніше — ні, разом не в сенсі
— Що?! Він...
— Так. Скоро буде тут. Хвилин за двадцять, я так гадаю. Так що, мабуть, я поки тебе полишу. Не бачу сенсу дискутувати з людиною, яка не розуміє самої суті. Може, в мого сина краще вийде переконати тебе.
— У вашого...
— Так. Мій Данко. Людству треба навчитися визнавати свої гріхи. Тоді всім стане легше.
Клацнув вимикач, густо-жовте світло залило приміщення, і Ніна побачила.
Всі вкрадені органи трьох жертв Окозбирача були тут, на полиці на протилежній стіні, у звичайнісіньких літрових банках, наповнених формаліном, — у кожній серце та по два ока. Банки були розставлені так, що очні яблука пильно дивилися на залиті каламутною рідиною рештки людського ембріона, поміщені до високої скляної колби, яка стояла посередині. Очі жінок дивилися на ненароджену дитину. Ця сюрреалістична картина неначе втекла прямісінько з полотен Сальвадора Далі.
Стоячи на колінах, Ніна не могла відірвати погляду від цього видовища. Ольга ж спозирала на неї з легкою усмішкою; її очі, і так тьмяні, немов укрилися плівкою, як у плазуна. Потім вона розвернулася і мовчки пішла вгору сходами.
Благати про пощаду було марно, але Ніна усе ж намагалася.
А коли вичерпала запас слів, просто заголосила.
* * *
— О, сервус переможцям! — Черговий Іван Левко- вич, добрий приятель Денисенка, що лише місяць тому прикрутив до погонів зірочки «старлея», побачивши капітана, підвівся зі свого стільця і простягнув руку для привітання. — І як воно — чутися героєм?
— А я знаю? — стенув плечима Денисенко. — У Пас- ківа спитаєш.
— Та яке там. Йому ж слідак відгула дав.
— А, чорт. А я з ним поговорити хотів.
— Додому йому подзвони. Курити будеш?
— Пізніше, — Денисенко вже йшов до кабінету. Там скинув пальто, заварив кави, всівся за стіл і розклав перед собою матеріали протоколу обшуку квартири Ясин- ського. І ще раз звернув увагу на те, що бентежило його відучора.
