ніколи.
— Якщо він це знає, чому ж сам її не затримає?
— Оце я й збираюся з’ясувати.
— Пістолета візьміть, шефе, — порадила Рада тоном дбайливої дружини. — А то всяке буває...
Олег проти волі всміхнувся.
— Дякую за пораду, Радочко, але вона зайва — зброя завжди при мені. Все, я поїхав. Будуть ще новини — дзвоніть.
— Будемо, — в один голос пообіцяли Рада з Ніною.
Сокіл вийшов геть.
У Сихів він доїхав хвилин за тридцять. Пасків зустрів його у дверях не в сакраментальних спортивних штанях та майці, а повністю вдягнутим. Більше того, навіть до квартири увійти не дав.
— Дорогою розповім, — кинув він замість привітання, замкнув двері й швидко попрямував униз по сходах. Олег лише встиг вимовити;
— Дорогою куди?
Питання лишилося без відповіді. Чортихнувшись, Сокіл рушив слідом і наздогнав майора вже на вулиці, де той критичним оком оглядав його машину.
— Досі їздиш на цьому дводверному драндулеті, Сокіл? Гайки по дорозі не губиш? Купив би собі щось путнє нарешті та не ганьбився.
— Ця краля ще нас обох переживе, — парирував Олег. — А твій газенваген де?
— Загнав на ремонт. Після учорашньої погоні треба підмарафетити. Відчиняй вже, поїхали.
— Куди? Можеш, нарешті, нормально пояснити?
— Заводь, зараз все розкажу.
Вони сіли в машину, Сокіл завів двигун і вирулив з двору на трасу. Пасків наказав;
— Значить так, виїжджай на Городоцьку, їдемо в бік Перемишля. Там за кілька кілометрів від межі Львова буде поворот до села Бартатів, завернеш і доїдеш до дачного кооперативу «Сокіл-3». Оце і є наша кінцева зупинка.
— Ти знущаєшся, чи що? — Сокіл ледь не вдарив по гальмах.
— Та я не брешу! Він дійсно так називається!
— І що далі? Що там, у тих дачах?
