Кривава осінь у місті Лева

—  Он ти як... Що ж, я відповім, коли ми виберемося з цього паскудного місця. А поки... дякую, що врятував.

—  Та... пусте. Я бачив, що в тебе самої непогано виходило. Італійська школа, сі?

—  Ще раз згадаєш про італійця, і я тебе вб’ю!

—  Мене? Рятівника знедолених і ображених? Справжнього міфічного героя?

—  Міфологічного, Олеже. — Попри те, що її буквально хитало, Ніна пирснула від сміху. — Називається — в Оксфорді був.

—  Так я і був. Але — виказую свою найстрашнішу таємницю — проїздом.

Тепер вони засміялися вже хором, а потім поцілувалися. І ще раз. І ще... Було дуже приємно.

—  І все одно — дякую.

—  Будь ласка. Я просто не міг вчинити інакше, люба. Хороші бухгалтери на дорозі не валяються.

Сміятися далі Ніні було несила.

* * *

Денисенко разом з опергрупою прибув за двадцять хвилин. Виліз із машини, постояв, пожував цигарку, дивлячись на палаючий будинок, і викликав пожежників та рятувальників. Потім підійшов до розбитого «б’юїка», в якому сиділи виснажені Олег та Ніна, присів поруч з відкритими дверцятами з боку водія.

—  Там усередині хоч щось лишилося, Олеже? — спитав Денисенко після хвилини мовчання.

—  Не маю жодного уявлення, — втомлено знизав плечима Сокіл. — Розкопувати — то вже ваша робота.

—  Без доказів буде важко все це проковтнути, ви розумієте?

—  Розуміємо, — відповіла за Сокола Ніна.

—  Що ж, добре. Розповідайте.

Вони говорили довго. Капітан записував. Коли закінчили давати свідчення, приїхали пожежники і загасили рештки вогню. Рятувальники потроху почали заходити всередину.

І в кінці всього хаосу дня Соколу подзвонив Боря.

—  Шефе, атас! Я все дізнався! Ця Лідія мені купу всього розповіла! Є ім’я, є колишнє місце роботи — не повірите, ким була ця тітка! — є ціла пачка фоток, і ще дещо. Вважайте, що ця Ольга вже у вас в руках. Я сьогодні попрацював на «відмінно»! Ні, навіть на два «відмінно»! З вас добряча премія, і...