головне — вона була живою. І начебто цілою. Він встиг.
З навколишніх будинків почали висипати дачники, проте наближатися ніхто не ризикував. Воно й на краще. Йому щось кричали, та Сокіл не дослухався. Він докульгав до Ніни, впав на коліна поруч із нею, швидко оглянув себе на предмет зовнішніх пошкоджень і, переконавшись у відсутності критичних, підвівся сам і допоміг їй. Чекати на кавалерію краще було в машині. Дівчина обхопила його шию, але, ставши на ноги, обійм не розімкнула. Вона нарешті повністю отямилася.
— Ось і принц на білому слоні не забарився. — Її слабка посмішка примусила і його всміхнутись у відповідь.
— Вибачай, слони скінчилися.
— Вона мертва?
Сокіл знову посерйознішав. Вони синхронно озирнулися до підвального віконця. Там вогонь бушував особливо сильно, час від часу вириваючись назовні, аби лизнути стіну та залишити на ній чорні сліди. На мить здалося, що звідти чується крик, нелюдський, несамовитий... але то могло бути й завивання полум’я або ж стогони палаючого дерева.
— Гарантій не дам, але, гадаю, мертва, — припустив Олег. — Хай міліція перевіряє.
— Вони вже знають?
— Так. Мають от-от прибути... але вже без Пасківа. Сучий син теж був замішаний, за що й отримав. Але то довга історія, потім розповім. Коротше кажучи, нам світять справжні гори проблем, і найголовніша — довести, як воно було насправді. Пояснювати доведеться до дідька.
— Разом ми впораємося, правда ж? — Ніна ще міцніше притиснулася до його грудей. Так вони і рушили до машини. Попри біль у ребрах, Сокіл обіймав її не менш сильно.
— Маю таку надію. Самому мені точно не викрутитися.
— Я допоможу. Як твої подряпини?
— А, нічого смертельного. До весілля загоїться.
— Це ж до чийого? — напружилася Ніна.
— Ну а ти як гадаєш? Сама ж казала — безкоштовно кімнату здають лише ідіоти...
— Я такого не казала!
— ...от я й подумав, як би це вимушене співіснування перевести в іншу площину.
— Це ти так робиш мені пропозицію?
— Пропозицію, від якої не можна відмовитися, — уточнив Сокіл. — Велика різниця.
