— Красуня, еге ж? — подав голос Ратушний за його спиною. — «Субару Імпреза». Хтів би таку мати?
— Нє.
— Це ж яка?
— «Б’юїк Рив’єра» шістдесят сьомого року. Його ще «мускулом» називали.
Ратушний аж присвиснув.
— Здуріти... То ти справжній естет? А не шкода стареньку по львівських вулицях гробити?
— На той світ я її з собою все одно не заберу. А водити — саме задоволення. То чого собі відмовляти?
— Справедливо.
— Так, — погодився Олег, відчуваючи, що наразі їм нема більше про що говорити. — На все добре, пане Петре. Дамся чути, як знатиму щось достеменно.
І нарешті вийшов, питаючи себе самого, чому має повне та виразне враження, що ступає по вкрай тонкій кризі. Він не сумнівався у щирості Ратушного, однак його певності щодо покійної дружини аж ніяк не поділяв.
Боря віддзвонився якраз перед обідом — коли Олег, повернувшись, допитувався у Ніни, чи встигла вона ранком поїсти і чи думає вона взагалі про своє здоров’я. Доповідь Лупибатька була по-військовому короткою і по-цивільному змістовною.
— Сніжана Доброхот робила аборт три роки тому. З медичних показань. Коханець їй приніс якусь заразу, а за таких умов ледь не примусово вагітність переривають. Це й стало останньою краплею — дівчина пішла від нього, щойно вилікувалась. Це мені мати її переповіла під великим секретом. Батько ніц не знав, та й досі не в курсі.
— А що з Мирославою Стецюк? — поцікавився Сокіл.
— Чуєш, я тобі що, Карлсон? — обурився Борис. — Десь пропелера під одягом ховаю, нє?
— Картку відставити на потім, — скомандував Олег. — Мчиш зараз до Стецюкової в других сестри і там усе те саме робиш, що й у Доброхотів. Крутись, як собі знаєш, та щоб інформація була мені за дві години!
— Тю, за дві години я й роги в золото козам пофарбую! — іронічно запевнив Лупибатько. — Тра тобі секундоміра купити, щоби ти на нього глядів, коли нам роботу ставиш. Хто в десяту частку секунди не вклався, той вилетів з гри.
— Борю, завдання зрозумів? Виконуй. — Сокіл дав відбій.
— Ти така сувора мрія, — зауважила Ніна, сміючись.
