Мабуть, спрацювало звертання «люба», бо Ніна помітно пом’якшала і навіть посміхнулась — усмішкою згасаючого осіннього сонця.
— Це лише версія, Олеже. Просте припущення. Не забувай про це.
Після галереї вони ще заїхали по справах в агенцію, тому до Олегового дому дісталися вже затемна. Ніна нервувала, раз у раз визирала з віконця, щоб оглянути шлях, яким вони їхали, однак нічого не казала. Вона добре знала, де знаходиться Погулянка, і їй завжди подобався цей затишний, кучерявий від дерев район, завжди... але чомусь не тепер. Ніна й сама не знала, чого її розтрусило так, аж всі думки геть з голови повилітали. Можливо, відповідь чаїлася в сутінках — чорнильно- синіх, подекуди розкольорованих жовтим та білуватим сяйвом ліхтарів, оранжевими вогниками автівок, нав’язливим неоном рекламних вивісок; у тінях, що їх відкидали вузлуваті, заплутані гіллям кущі, або в тому, що ця темрява чомусь змушувала Ніну відчувати себе безпорадною, як воїн- одинак, оточений сотнею безликих ворогів. Їй марилося, що ось-ось, будь-якої миті з’явиться убивця з її сну і перетворить яву на криваве небуття. Далися, певно, взнаки відвідини галереї — фантастичні роботи італійського майстра захоплювали тією потойбічною красою, яка мало чим відрізняється від потаємних, сокровенних жахів та ілюзій... Зачарував і сам автор, проте чомусь Ніна ніяк не могла перебороти потужну антипатію, яку викликала в ній ця особистість. Щось із нею було не так. Мабуть, це
До тями Ніна повернулася, лише коли машина раптом зупинилася й Олег заглушив двигун.
— Вже приїхали? — неначе щойно прокинувшись, закліпала очима вона.
— Ага, вже. Ти якась задумлива сьогодні. Сподіваюся, тебе не крають примарні сумніви стосовно моєї пропозиції щодо житла?
— Та що ти!
— Тільки не кажи, що в тебе досі розслідування в голові, — підморгнув Олег. — Мабуть, я таки погано на тебе впливаю.
— Поки що мені гріх скаржитися, — посміхнулася вона у відповідь.
— Що ж, тоді ходімо.
Вони вибралися з машини, і Сокіл кивнув головою в бік великого двоповерхового будинку з білої цегли, що височів по інший бік паркану. Виросла в келії, Ніна від захоплення аж рота відкрила.
— Це все твоє?
— Наше з мамою. Ну а тепер і ти маєш тут свою житлову площу.
Десь ліворуч несподівано пролунав свист. Потім долинуло хриплувате;
— Сервус, Олежеі
Сокіл повернув голову в той бік і у відповідь привітно змахнув рукою. Ніна придивилася — спочатку побачила вогник сигарети, а потім розрізнила чоловічу фігуру, що розслаблено привалилася до паркану. Силует чомусь здався їй знайомим.
