Кривава осінь у місті Лева

там, де він і казав, довго шукати не довелося. Ніна так само поспіхом віднесла їх Олегові, а той швидко заклацнув їх на зап’ястках Олени, за її спиною. Це нарешті привело жінку до тями — принаймні, суцільний потік прокльонів увірвався. Тепер вона просто витріщалася на них усіх по черзі крізь пасма намоклого волосся, що звісилися на очі.

—  Оце і є моя мама, — тихо сказала Ніна.

—  Я зрозумів, — похмуро кивнув Олег. — Дуже шкода, що знайомство мене не тішить. Вибачте, пані, — звернувся він уже до Олени, — але я змушений відвезти вас до відділка міліції.

Промовивши це, він зустрівся поглядом з Ніною, очікуючи побачити в її очах заперечення, але не побачив. Вона кивнула — сумовито і ледь утримуючи сльози. Катерина за її спиною накрила вуста долонею.

—  Чини як знаєш, виродку, — прошипіла у відповідь Нінина матір. — Не вперше доведеться страждати в ім’я Господнє. Я готова.

—  Я затримав вас не за благі справи, пані. Ви щойно вчинили напад на власну доньку, здійснили замах на її життя. Ви це усвідомлюєте?

Та Олена демонстративно стулила вуста і, схоже, більше не збиралася дискутувати. Сокіл зітхнув.

—  У мене немає виходу, Ніно.

—  Я знаю, — відказала вона і відвернулася, тихо кинувши через плече; — Пробач, мамо.

Потім Катерина обійняла її й повела в будинок. Ніна не опиралася.

* * *

За увесь час поїздки до відділка його «заарештована» не зронила ані слова. Даремно Олег намагався розговорити її, отримати відповіді на питання та хоч якось втертися в довіру — все марно. Змальовані Соколом невтішні перспективи теж не надто її схвилювали. Олена слухала, але мовчала і лише інколи повертала голову, аби подарувати сповнений презирства погляд. Хвилин за п’ятнадцять прибули у відділок, а він так нічого і не витяг з цієї жінки. Були лише власні здогадки.

Матір Ніни напевно мала психічний розлад. Не те щоб він був професійним знавцем у цій справі, але її стан та описи доньки наштовхували на думки про шизофренію. Прояви та симптоми він знав — сестра його покійного батька мала таку ж хворобу... точніше, прокляття. Коли всі разом жили у Брюховичах, ще в його бутність школярем, він мав змогу спостерігати за розвитком цього кошмару на власні очі. Бачити, як досі розважлива і мила жіночка, абсолютно така ж, як і всі, буквально за мить перетворюється на безтямну фурію і відбивається то молотком, то сокирою від якихось, лише їй видимих ворогів. Чути, як серед ночі тишу в будинку раптом розрізають істеричні, сповнені жаху крики, такі, що завмирає серце й мороз іде шкірою. Потім були періоди, коли вона вже не впізнавала власну рідню. Інколи — без причин кидалася то на батька, то на матір, кусалася, плювалася й намагалася вчепитися у волосся, при цьому лаючись на чому світ стоїть. А одного разу тітка, знайшовши на горищі великого садового секатора, накинулася на самого Олега, котрий якраз повернувся зі школи... хлопця врятував сарай, де він замкнувся і просидів до вечора. Тоді терпець тата увірвався. Тітку помістили в лікарню в Тернополі, де вона, мабуть, знаходилася й досі. Батько відвідував її, поки був живий, але Олег більше ніколи її не бачив. Лише уві сні — протягом ще двох років після того випадку.

Бідолашна Ніна. І вона жила з такою людиною. Сама.