шухлядки. Звичайно, надія є. Ми не можемо її перегнати, але можемо сховатися на якийсь час, а потім пробиратися глухими стежками, яких вона не знає. Думаю, нам це вдасться.
— Правду кажеш, мамо Бобрихо, — втішився її чоловік — Проте час уже звідси забиратися.
— Слухай, чоловіче, хоч ти не гарячкуй, — промовила пані Бобриха. — Отож бо. Так воно ліпше. Ось п'ять мішків, найменшенький — для найменшої, тобто для тебе, Люсі, — додала вона, глянувши на дівчинку.
— Ой, будь ласка, ходімо вже, — попрохала Люсі.
— Ну, я майже готова, — відповіла пані Бобриха, у той час як пан Бобер узував її г чоботи. — Мабуть, швейну машинку не варто брати зі собою, вона заважка, правда?
— Так, заважка, — поспішив погодитися пан Бобер. —
Ти що, збираєшся шити в дорозі?
— Та мені серце стискається, коли подумаю, що Чаклунка буде крутити її у своїх руках, — зауважила Бобриха, — або поламає, або просто забере.
— Будь ласка, будь ласка, швидше, — заволали в один голос діти.
Нарешті вони вийшли з хати. Пан Бобер замкнув двері («Це трохи її затримає», — пробурмотів він), і вони подалися геть, кожен зі своїм клуночком на плечах.
Заметіль саме вщухла, вгорі з'явився місяць. Друзі просувалися вервечкою: першим трюхикав пан Бобер, а за ним Люсі, Пітер, Сюзан і, нарешті, пані Бобриха. Пан Бобер вивії їх через греблю на правий берег річки, а далі вузькою стежиною, котра звивалася поміж дерев, попри саму річку. Високий берег стрімко нависав над ними.
— Ліпше триматися низини, наскільки це можливо, — сказав пан Бобер, — бо вона їхатиме горою, а сани сюди не спустяться.
Перед ними відкривався чудовий краєвид. Ним би насолоджуватись через вікно, сидячи у зручному кріслі. Люсі спершу захоплено роззиралась. Проте що довше вони йшли, то важчим робився клуночок у неї за плечима, і дівчинка вже було подумала, що більше не витримає. Вона перестала кожен раз оглядатись на блискітливий водоспад із криги на річці, на білі верхівки дерев, на яскравий місяць та зірки і перевела погляд на коротенькі лапки пана Бобра, які собі знай чалапали по снігу, наче ніколи в житті не спинялися. Невдовзі місяць зайшов за хмари і знову посипався сніг. Люсі так утомилася, що просто засинала на ходу Раптом вона помітила, що пан Бобер узяв праворуч. Вони стали підніматися услід за ним під гору у самісіньку гущавину. Дівчинка миттю струсила зі себе дрімоту, бо зауважила, що пан Бобер пірнає у нору, з усіх боків прикриту кущами. Згори цей хід зовсім не було видно. Коли Люсі зрозуміла, що відбувається, надворі ще залишався лише короткий плаский хвіст пана Бобра.
Дівчинка нахилилася і поповзла за ним. Вона чула за собою сопіння, переривчасте дихання, скреготіння взуття об камінці. Нарешті всі п'ятеро опинилися всередині.
— Де це ми? — голос Пітера пролунав у темряві втомлено і тьмяно. (Гадаю, ви розумієте, що значить, коли кажуть, що голос звучить тьмяно.)
