зневажливо кинув Шарлюн. — Хай краще лишається в тебе—він нам іще згодиться… Зозулик заглибився в розрахунки. — Сто одинадцять тисяч п'ятсот франків! — сповістив він. — Уже сто тисяч франків! — вигукнула Міке, зашарівшись з утіхи. — Мені аж не віриться! Я вважаю, що не варто гайнувати часу на дрібні заробітки — сто франків тут, сто франків там… Треба гуртом заробити великі гроші. — Чудово! — підхопила Сандрін. — Але в який спосіб? — Бачили об'яву про свято в Бандолі? Окрасою дня буде морський парад. Учасникам його присуджуватимуть премії. Перша премія — сто тисяч франків… А що коли б попросити в мосьє Пастуреля «Морського лева?» Хлопці зробили б з нього джонку або піратський човен, ми повбиралися б у маскарадні костюми та й спробували б щастя. Чим ми ризикуємо? Цю пропозицію підтримала тільки малеча, Сандрін та її бідовий брат Смішко, яких вабила нагода добряче побавитись. Решта не взяли її на поважне. — Бандольці знімуть нас на сміх, — сказав Шарлюн. — Уявляєте «Морського лева» поруч яхт мільярдерів? Ми дістанемо в нагороду зливу гнилих помідорів… — Але ж фантазії ми маємо не менш як на мільярд, — не відступалась Міке. — А Де таки дещо важить… Проте її вже не слухали. Розмова звернула на інше. — Ось послухайте-но сюди! — мовив обачливий Фріске. — Я вважаю, що Зозулик, тиняючись по всіх усюдах з своєю торбинкою, неодмінно впаде людям у око. Сьогодні він носить торбинку, але завтра з'явиться з адвокатським портфелем, позавтра — з валізою. За тиждень йому знадобиться лозовий кіш — і нашому любому Зозуликові переріжуть кінець кінцем горлянку десь на перехресті. Тож буде найрозумніше, коли ми всі по черзі стерегтимемо скарб. Сьогодні один, завтра інший! Генеральний скарбник скривився — адже він був такий гордий з виняткового свого обов'язку. Але зрештою йому довелося погодитись з мудрим рішенням Шарлюна, який призначив за скарбників найстарших — тобто себе, його, Міке, Тітена-солодкі-очка та Фріске. — Передовсім, — мовив Тітен, — треба позбутися дрібної монети, яка тільки обважнює торбу. Я обміняю її в батьковій крамниці. Не варто тягатися з таким дріб'язком, коли ми полюємо мільйон! — А я? — заволав Смішко, якого Шарлюн навмисне обминув. — Хіба ж із мене гірший скарбник, аніж з кого іншого? — Ще б пак! — глузливо мовив Шарлюн. — Якби ти став скарбником, то за дві години торба чи там валіза примандрувала б до бюро загублених речей! Уявляєш, аби Аморетті винюшив, яку ми готуємо йому штуку? Він духом пустив би за нами назирці поліцейських… — І ще одне, — повів далі мудрий Фріске. — Годилось би нам тепер придбати вивіску. Ми збираємо великі гроші, і гроші ці належатимуть нам усім, аж поки їх використаємо. Тож конче треба охрестити нашу фірму, як це й заведено в поважних підприємствах. Ідея захопила всіх. Адже в такий спосіб стверджувалась солідність їхнього задуму. Геть усі почали пропонувать назви, викликаючи шалений регіт — такі вони були вельми пишні й незвичайні: «Чорна рука Порт-Біу», «Братство незалежних будівничих», «Месники Іспанського Рогу», «Комітет боротьби за поразку антимогікан» тощо… Та найбільш припала всім до серця назва, що її пропонував Зозулик: «Лицарі Спільного Скарбу». — Прийнято! — гукнув Шарлюн. Ці слова потонули в зливі оплесків. Орден лицарів Спільного Скарбу існував, діяв, скарбниця його важчала, а відтепер можна було безмежно поширити поле діяльності і то в незнаних царинах. Надихнувшися перспективою, лицарі знов згадали про свято в Бандолі. Мабуть що справа варта заходу… — Я візьмусь до неї завтра зранку, — промовив Шарлюн. — Коли нічого нам не завадить, спробуємо ризикнути. Час спливав, і великому командирові ордену довелося закрити збори. Зозулик передав свої повноваги черговому скарбникові — Тітену-солодкі-очка, і той подався із скарбом, скрадаючись, мов злодій. Малеча побігла на великий пляж. А Шарлюнові з приятелями було не до купання — вони мали повну голову клопоту. Сп'янілі від успіху, хлопці не зчулись, як опинились біля могіканських хатин. — Ось ці шмаркачі! — гукнула стара Сезарін, що на порозі своєї халупи, малесенької, наче пляжна кабіна, варила вечерю котам — вона мала їх аж восьмеро. Життя вернуло на це вигоріле стійбище, над яким ще витав ядучий дух згарища. Діри на стінах і дахах, вибиті вікна абичим забито й запнуто. Мосьє Пастурель з Фереолем, зодягнені в латані сорочки й благенькі полотняні штани, неквапом сходили до піскуватої дороги, голосно розмовляючи. Сердита мадам Ескофьє сиділа на порозі з плетивом, поглядаючи довкола. — Палії! — гукнула вона до хлопців. Всі знали — їй завше треба з кимось завестися, коли під рукою нема її миршавого чоловіка. — Не кричіть так, — примирливо озвався Шарлюн. — А то мосьє Аморетті й справді хто зна що подумає… Почувши ненависне ім'я, могікани заходилися проклинати помічника мера. За ці кілька день понівечені хатини вже стали скидатися на людське житло. Але щоб надати їм більш-менш пристойного вигляду, самого бажання й смаку будівничих було замало. А Фереолі й Мужени — ті мешкали просто неба, обгороджені двома стінами з дощок, однією з каміння й однією з брезенту. Мосьє Ескофьє порався на своєму городі. — Оце так! — чухаючи худу потилицю, журився він над помідоровою розсадою. — Купив аж на триста франків — а тепер що з нею робити? — Садіть її! — гукнув Шарлюн. — Переселятися звідси вам доведеться ще дуже не скоро… — А ти звідки знаєш? Мосьє Шабр оце приходив сьогодні з межовиком, уже виміряв землю… — Забирати вашу ділянку він не має жодного права, — твердо проказав Шарлюн. — Якщо він знову нагодиться, женіть його геть… Його впевнений тон очевидячки справив деяке враження, але більшість могікан не дуже тішили себе оманою… — Аби хоч мешканці Порт-Біу склалися та дали нам яку поміч! — пробурчав Мужен. — На той рік ми б усе їм
Вы читаете Мільйонери з порожніми кишенями
