виплатили… А то наче нікому до нас і діла немає. Хіба ж наша вина, що ми старі та немощні? Старість чекає кожного… Ці гіркі слова вразили дітей у самісіньке серце. Відколи кожен із них себе пам'ятав, могікани жили тут, були невід'ємною часткою їхнього світу. Вони оселилися гуртом, аби в такий спосіб боронитися від самотності, що завше загрожує людям на старість. Їм хотілося спокійно дожити віку, і це їхнє прагнення слід було поважати, тим більше що воно аніскілечки не суперечило інтересам місцевої громади. Навіть малеча, Норін та Янгол, розуміли, що з могіканами повелися нелюдяно. — Куди ми звідси подінемось? — частенько казала найстаріша з усіх бабуся Сезарін. — Якщо Альфонс нас звідси вижене, я не доживу до ста років. З усіх могікан Міке найдужче любила діда Кадюса. Не побачивши його в гурті, вона пішла на розшуки. Дід сидів у своєму городі на перевернутому цебрі й щось голосно розказував. Біля нього, спершися на палісад, стояв якийсь хлопець. Міке підійшла ближче й упізнала Філіпа Віаля. Старий моряк оповідав — у котрий уже раз! — про загибель «Невгамовного», який п'ятдесят років тому розбився, наскочивши на стрімчаки Біу. З усієї команди врятувався один-єдиний Кадюс і, коли всі в Порт-Біу давно й згадувати забули про катастрофу, то, їй-право, не з його вини, — бо він розказував про неї двадцять разів на день і на двадцять різних ладів. Ніхто не знав напевне, що то був за корабель; з волі оповідача він ставав бригантиною, бриг-шхуною, трищогловиком, міноносцем або лінійним крейсером. Втім, Сезарін — вона бачила катастрофу на власні очі — твердила, що «Невгамовний» був усього-на-всього скромною тартаною[11] водотоннажністю в сто п'ятдесят тонн, команда якого складалася з трьох матросів та одного юнги. Жоден з них не загинув — море того дня й трохи не хвилювалось, але команда, хильнувши доброго карб'єрського вина, що його везла в трюмі, та зморившися зі спеки, захропла на палубі, а хмільному стерничому вузький фарватер Порт-Біу видався гаванню Ніцци. — … за першим же вдаром мене кинуло через облавок! Шубовсть! — і я пірнув у здоровенну хвилю, — просторікував Кадюс, жестикулюючи. — Матір божа! Оце мене і врятувало. Друга хвиля потягла корабель назад — бух! — і вергнула його просто на риф — трах! Саме цієї миті я випірнув і глянув довкола. Ой лишенько! «Невгамовного» нема й сліду, тільки діра на воді… Тут з'явилася Міке. Забачивши її, Філіп видимо збентежився. Він одсахнувсь від палісаду й силувано всміхнувся, немов спійманий на гарячому. — Кого-кого, а тебе я найменше сподівалась тут бачити, — суворо промовила Міке. Філіп почервонів як жар, але йому стало рішучості дати відсіч. — А то чому ж? — спитав він завоїсто. — Ти знаєш не гірше за мене: поліція й досі шукає паліїв… Філіп глянув їй у вічі, тоді повернувся й пішов геть. — Вона зроду їх не спіймає! — кинув він через плече. Навздогін йому лунав глузливий сміх Міке. Однак Філіп не міг її ненавидіти. Хлопець мав передчуття, що саме з її поміччю він здужає подолати ворожість її приятелів й вибороти собі гідне місце серед дітей Порт-Біу.
V
«ГОНДОЛЬЄРИ ПРЕКРАСНОГО ГОЛУБОГО ДУНАЮ»
На другий день про орден лицарів Спільного Скарбу вже знало все містечко. Сталося те з мимовільної вини Янгола Деспардьє — він вибовкав таємницю, не відаючи, що чинить. Проходячи повз терасу кав'ярні Вьє, Янгол угледів на закуреному хіднику двадцять франків і кинувся до монети, мов пес до ласої кістки. Мосьє Вьє, що з двома кельнерками саме порядкував на терасі, завважив незвичайну Янголову квапливість і дуже здивувавсь. — Нащо тобі ці гроші? — спитався він сміючись. — Нінащо, — відказав Янгол. — То для ордену… — Якого ордену? — Ордену лицарів Спільного Скарбу, — вигукнув Янгол, збентежений тим, що така поважна особа не втаємничена в справу. Мосьє Вьє відразу збагнув, що це якась нова дитяча вигадка і що, певна річ, тут не обійшлося без його рідної донечки та Шарлюна, сина митника ІІІарлі. — Ну і як, скарбниця вже натоптана? — спитався він ледь підозріло. — Ще ні! — заявив Янгол, напинаючи свої маленькі біцепси. — Але от-от матимемо мільйон! Не менше! Ця відповідь одразу заспокоїла мосьє Вьє. — Ну, то щасти вам! — промовив він. — Гляди не згуби тих двадцяти франків: ти вже тримаєш мільйон за кінчик хвоста… В такий-от спосіб орден лицарів Спільного Скарбу вписано до хроніки Порт-Біу. Мосьє Вьє вельми полюбляв фантастичні вигадки. За годину про орден знали геть усі завсідники кав'ярні та всі швенді з набережної. А пополудні Шарлюна та хлопців величали лицарями-мільйонерами на всіх перехрестях. Спершу лицарі розлютилися, але небавом усі ці жарти й кпини так їх дійняли, що вони ще дужче зміцнилися в своєму шляхетному замислі. — Сміється той, хто сміється останній! — промовив Шарлюн, аби вгамувати гнів приятелів. — Нас вважають за дурників — тим краще, так певніше ми добудемось мети… Надвечір він на власний страх і ризик покотив Смішковим велосипедом до Бандоля. Командор яхтклубу записав без зайвих слів на конкурс «Човна з Порт-Біу під командою юніорів». Іншим разом він би, певне, глянув зизом на виношені шорти й заяложену сорочку хлопця. Але зараз йому саме й треба було чогось виняткового, і він вирішив
