гарна біла борода. Мадмуазель Блан була вбрана в простеньку сукню ясного кольору. Чорні коси покривала яскраво-червона косинка, їхній супутець, хирлявий чоловічок, зодягнений по-міському, в м'якому капелюсі, чимчикував слідом з течкою під пахвою. — Ось і наші молодці! — гукнув мосьє Кабассоль, забачивши Шарлюна із Смішком. — Ну, де ж ваш камінь? Смішко приніс з каземату лопатку. Хвилини за дві він очистив Янголів камінь так само ретельно, як і вчора. Хирлявий чоловічок став навколішки й пильно вдивлявся у камінь, надто в те місце, де Шарлюн колупав ножиком. — То це ви відкрили цю штуку? — спитав він у хлопців. — Ми! — влад відповіли вони. — Коли саме, о котрій годині й за яких обставин? Вони сказали. Чоловічок розшморгнув течку, витяг здоровий аркуш паперу й заходився шпарко писати. За хвилю він повернувся до мосьє Кабассоля. — Як я маю назвати той предмет? — мовив, показуючи на камінь ручкою. — Як завгодно, тільки не справжньою назвою, — сміючись відказав нотар. — Найголовніше — це накреслити його положення щодо каземату. Навряд чи злодій потягне його вночі: він важить тонн вісім, а може, й усі десять! І, відповідаючи на німе запитання хлопців, нотар пояснив: — Це мосьє Естев, судовий виконавець з Бандолю. Він складає протокола про вашу знахідку. Я дам вам увечері копію. Маючи цей офіційний документ, ви зможете завести розмову в мерії. Але пильнуйте, щоб ніякі крутії вас не обдурили! По обіді Смішко подався велосипедом до Сьота, аби порадитись з батьковим приятелем — майстром на заводі, де переплавляли металевий брухт. Справа починала набирати реальних обрисів, і, як вияснилося за цих відвідин, зиск мав бути вдвічі більший, ніж передбачалося. Всі ці дні, заклопотаний біганиною, Шарлюн майже не бачився з лицарями. Напередодні Чотирнадцятого липня в скарбничці було трохи більше трьохсот тисяч франків, а до строку вже зоставалось усього два тижні. Часу було обмаль, але тепер вони мали «золоту жилу», яка враз поправить становище. Ні Шарлюн, ані Смішко не брали участі в нічних розвагах, танцях, маскарадах та феєрверках, що ними відзначалося в Порт-Біу свято Чотирнадцятого липня. Вони тайкома розробляли сценарій останнього акту. І ось, нарешті, час діяти настав. Мосьє Аморетті був у чудовому гуморі. Зранку в понеділок він сидів у великій залі мерії й вихвалявся перед обома секретарями й поліцейським Кюком. — Ой, як гарно ми відсвяткували Чотирнадцяте липня! — просторікував він. — Щоправда, феєрверк улетів мені в копієчку, але ми надолужимо на лісових податках. Дякуючи мені, громада має двадцять тисяч франків зиску… — Вона могла б мати більше! — почулося ззаду. Аморетті обернувся ii насупив брови, вгледівши біля конторки двох «шибеників» — Шарлюна та Смішка. — Чого вам треба? — роздражнено спитався він. — Анічогісінько! — відповів Шарлюн. — Тільки маленьку довідочку. Лише ви, мосьє Аморетті, можете нам її дати. Аморетті був улещений і трохи подобрішав. — Про що ж ви хочете довідатись? Шарлюн заплющив очі, начебто прагнув зосередитись. Відтак почав: — Припустімо, я знайшов скарб. Що з ним робити? Мосьє Аморетті стенувся, згадавши «штуку» Янгола Деспардьє. А зараз — скарб! — Це залежить від того, де ти знайшов свій скарб, — відказав він неприязно. — Коли знайшов його в себе — весь скарб буде твій. А як десь-інде — половина його належить власникові дому або землі. — А коли земля нічия? — спитав Смішко. — Якщо земля ця загального користування й нею порядкує адміністрація тієї чи іншої громади, тоді знову ж таки половина скарбу — твоя, а половина — громадська… — Саме це я й хотів з'ясувати, — об'явив Шарлюн, весело всміхаючись. — І я знову повторюю: громада могла б мати куди більший зиск, аніж той, про який ви щойно згадували. Мосьє Аморетті ляснув себе по голові, домізкувавши, про що йдеться. — То ви знайшли скарб! — вигукнув він, посварившися пальцем на двох хитриків. Шарлюн та Смішко відповіли ґречно, але ухильно: — Ми цього не сказали! Нам кортіло де в чому впевнитись та й годі. Щоправда, ми напали на один цікавий слід, але це не значить, що він конче приведе до скарбу… — Який слід? — гримнув мосьє Аморетті, спаленівши з гніву. — Кажіть негайно й забирайтеся геть! — Це дуже таємний слід! — промовив Шарлюн. — Я вважав би себе останнім йолопом, аби так вам все і вибовкав. А що вам хочеться заволодіти скарбом — то й собі пошукайте… Коли в нас виспіє щось новеньке, ми знов сюди завітаємо. Сподіваюсь, ви будете в кращому гуморі! По цих словах обидва зникли, а мосьє Аморетті зразу ж пойняв страшенний неспокій. Шарлюн надумав з'явитися в мерії тричі— він знав, як допекти помічника мера до самих печінок. Наслідки не забарилися. Ледве хлопці встигли повернути за ріг, як угледіли поліцейського Кюка — він ішов назирком, удивляючися кудись вбік. Вони довели його до гавані й примусили цілу годину пектися на сонці. Близько полудня Шарлюн із Смішком, у супроводі вірного Кюка, знов навідались до мерії. Мосьє Аморетті розважив, що зараз, коли його авторитет похитнувся, дрібка зичливості матиме благотворніші наслідки. Тож він мовив до хлопців майже приязно: — Ну, чого вам ще треба? — Всього-на-всього поради, мосьє Аморетті! — відповів Шарлюн, широко й щиро всміхаючись. — Наша таємниця — дуже важлива. І мені раптом спало на думку — ану якийсь цікавий увіпхне свого носа туди, куди ми впхали свого? Діло б зірвалося, і громада багато б утратила. Що ж нам робити? Мосьє Аморетті схопився за голову й насилу стримав прокльони. — Треба діяти! — вигукнув він. — І найліпший спосіб прискорити події — це посвятити мене в таємницю. Кажіть, де той скарб? Шарлюн повернувся до приятеля: — Сказати? — Та кажи вже! — Ну що ж! Мосьє Аморетті, дуже ймовірно, що цей скарб — на громадській землі, себто — половина його в нашій кишені, а половина — у вашій. То я й боюся — а раптом ви
Вы читаете Мільйонери з порожніми кишенями
