мадмуазель Блан втручалася завше вчасно, і то так обережно, що вони зовсім того не помічали. Вона ніколи не картала цих бісенят і не спиняла лету їхньої буйної фантазії. Слухаючи їх, вона тільки всміхалася. І усмішка та промовляла: розважайтеся собі на здоров'я, аби ви тільки мали перед собою шляхетну й добру мету. Сандрін та Смішко повернулися за півгодини й радісно сповістили, що Шпиндель потрюхикав на мосьє Мазетове дворище; він був ніби трохи пригнічений, але загалом йому все те зійшло, очевидячки, як вода з гуски. — Навіть кінчика хвоста не обпалив! — захоплено вигукнув Смішко. День схилявся до вечора, затока повивалася тінями. — Ходімо до хатин, — сказала Міке. — Хоч трохи поможемо могіканам. — Саме до часу туди нам ходити! — посміхнувся Шарлюн. — Вони як угледять наші чорні мармизи, зразу знімуть галас, що то ми підпалили хащі! Проте ми могли б помогти могіканам у інший спосіб… Він суворо глянув на приятелів і простяг одкриту долоню: — Вивертайте кишені! Наказ був виконаний незагайно — вони здавна мали за звичай складати всі свої кошти докупи. Шарлюн вийняв сто франків, Сандрін та Смішко — теж по сто, Міке — п'ятдесят, Тітен-солодкі-очка, син бакалійника, найзаможніший поміж усіх, витяг чотири монети по п'ятдесят франків. Фріске дав сто су, Рудик — стільки ж.
— В мене є п'ятдесят франків, — несміло сказала Норін, — але я мушу купити хліба, як вертатиму додому. Гроші їй зоставлено. У Розет не було нічого, у Янгола — й поготів. Ощадливий Зозулик, котрого дехто називав скнарою, спробував був ухилитися: — В мене є сто франків, — мовив він, — але мені їх треба… — Давай їх сюди! — невблаганно урвав Шарлюн. Всі мовчки дивились, як він лічить гроші. Ніхто, навіть Міке, і на догад не мали, до чого воно йдеться. — П'ятсот шістдесят франків! — проказав зрештою Шарлюн засмучено. — Отож ми всі гуртом коштуємо лише п'ятсот шістдесят франків. Цих грошей ледве стало б на кіло яловичини! Яка мізерія! — Та й то не найкращої! — захихотів завше легковажний Фріске. Син аптекаря Жімона, Фріске вважався найздібнішим серед усіх місцевих учнів, але в школі посідав лише друге місце, бо перше ще рік тому виборов Філіп Віаль, хлопець з незрадною пам'яттю й надзвичайними здібностями, які вражали навіть мадмуазель Блан. Шарлюн глянув на жартуна зизим оком: — Чи ти ба, як йому смішно! Він скорий визбирати двісті п'ятірок за тиждень, а як ідеться про добродійну справу, то королівським жестом простягає нещасні сто су! Ні, далі так діло не піде… — Навіщо ми складаємо гроші? — спитав Зозулик. Ніби й не чуючи його, Шарлюн повів далі, вже спокійніше: — Певна річ, на світі є сила-силенна способів заробити великі гроші—звісно, коли за це діло гарненько взятися! Коли ж ми вважатимемо це за гру, то нічого в нас не вийде — шкода й праці! В кожному разі впорати це діло було б куди цікавіше, аніж без кінця гонити бідолаху-віслюка, котрий ніколи не дасться спійматися. — Але навіщо нам стільки грошей? — з цікавістю спитав Янгол. Це саме питання було на вустах у всіх. Жоден із дітей ніколи не був ласий до грошей — багатші й бідніші, вони просто не надавали їм ніякого значення. Але Шарлюн завагався: йому не хотілося відкривати зразу всі карти. — Ми не маємо права втручатись до справ дорослих, — озвався він перегодом. — Але чому б не помогти тому, хто потребує допомоги — звісно, хто на неї заслуговує. От якби Шпиндель, бува, здурів і кинувся б на котрогось із наших малих — Норін або Янгола… Як би ми повелися? — Кинулись би на нього з ломаками! — гукнув Фріске. — Ми маємо вчинити щось подібне, тільки на інший штиб. Мосьє Аморетті не відчепиться од могікан. Він, ясна річ, багато за пас дужчий, але, може б, нам і вдалося утерти йому носа… — Як-то? — загукала ватага. — Здобувши грошей для тих, хто їх не має — он як! — А скільки ж треба тих грошей? — спитала Міке. Шарлюн замислено надув щоки: — Грошей треба чимало. Завтра я підрахую й скажу вам точно… — Бридня! — стенув плечима Фріске. — Коли б ми навіть обійшли догори ногами цілу округу — здобули б хіба три дулі. — Ми вже маємо п'ятсот шістдесят франків, — заперечив Смішко. — А це ж тільки початок! — То гра вже почалася? — спитався Янгол: поки що його вабив не сам величний задум, а ті розваги, що їх він передвіщав. — Так, почалася! — ствердив Шарлюн. Потому обернувсь до Зозулика: — Ти будеш нашим скарбником. Дідусь твій — нотар, є з ким порадитись. Ось п'ятсот шістдесят франків. Занотуй їх, поклади в гаман і гарненько сховай. Через тиждень нам знадобиться броньований сейф — або ж ми нічогісінько не варті! З усіх найдужче запалилися Міке, Норін, Янгол, Смішко та Сандрін. Фріске й Зозулик поставились до замислу з певним скептицизмом. Рудик і Тітен-солодкі-очка трималися, своїм звичаєм, поміркованої середини. Щиро кажучи, жоден з цих шибайголів — і Шарлюн найперш — не взяли замислу на поважне. Але він уже вроївся в найшаленіші голови. Поштовх дано — цього було досить. І слід клепати, поки тепле, бо, диви, днів за два охолоне запал, — як не раз траплялося цим нестримним вигадькам. Раптом діти вгледіли на головній вулиці двох поліцейських — Кюка та Гарідана. Вони з гідністю возсідали на древніх велосипедах з високими кермами. Одинадцять голів ураз сховалися в кущах. Поліцейські перетнули круглу галявину й покотили піскуватою дорогою до могіканських хатин. Ледве вони зникли, одинадцять голів вигулькнули знов. Шарлюн повернувся до гурту й пильно глянув кожному в очі. Коли дійшов до малих — насупився: — Тримайте язика на припоні! — мовив він стиха. — Як Аморетті щось винюшить — гамкне нас усіх і
