Раптом чиясь рука розсунула вербові батоги — і перед хлопцями з'явилося обличчя чоловіка років п'ятдесяти...
Спершу вигулькнула акуратна сива борідка, за нею — такі ж самі вусики, а там і невеличкий гострий ніс та темні гострі очі, які, запримітивши хлопців, тої ж миті розгублено закліпали.
— Дуже вибачаюсь, — проказала сива голова, — я вас не потурбував?
— Та чого там, — не дуже ввічливо махнув рукою Васько.
— Дякую, — зраділа голова, і крізь гілки прошилася середня на зріст чоловіча постать.
Перше, що кинулося хлопцям в очі, — це одяг чоловіка. На ньому був гарний дорогий костюм із сірої в ялиночку тканини, модна вишнева сорочка й не менш модний галстук. З-під ретельно випрасуваних брюк, що м'яко спадали на коричневі новенькі туфлі, визирали махрові шкарпетки, а на руці в нього висів розкішний плащ на хутряній підстьожці. Так модно й шикарно в їхньому містечку не вдягався ніхто.
«Мабуть, приїжджий», — здогадався Христофор, і його враз охопило почуття гостинності, притаманне всім жителям невеличких райцентрів.
— Прошу, заходьте! — підвівся Христофор назустріч.
— Дякую, я вже зайшов, — ґречно вклонився чоловік.
— Сідайте, будь ласка, — запросив Тюлькін, наче був хазяїном лави, а вербовий намет — його домівкою.
Незнайомець знов уклонився хлопчикам, сів на лаву й лагідним голосом поцікавився:
— Я вам часом не заважаю?
— Ну що ви! Як можна? Ми вам страшенно раді, — почервонів Христофор, бо досі майже не чув, щоб дорослі так чемно зверталися до хлопців його віку.
— Тоді давайте, молоді люди, знайомитись, — усміхнувся сивобородий і простягнув хлопчакам по черзі руку, — Євген Євгенович Бублик, науковий працівник.
— Василь, — почервонів Васько теж.
— Христофор Тюлькін, — ледь не згорів Тюля, бо довелося вголос вимовити оте ненависне ім'я та прізвище, і щоб якось відвернути від них увагу незнайомця, додав: — А ви, бачу, не з нашого міста?
— Вгадали, добродію, я із столиці.
— А якою наукою ви займаєтесь? — не втримався Христофор, котрий уперше в житті бачив на власні очі справжнього науковця, та ще — із самої столиці!
