— Справді проблема! — погодився Ігор.
— Треба піти до сусіда, — сказала Наталка, — і попросити дозволу.
— А як із ним говорити? — поспитав я. — Ти ж бачила, який він!
— Та чого там! — перебив мене Борис. — Людина як людина, трохи, правда, нервова, але ж нове місце! Гадаю, треба йти до нього зараз же. А розмову беру на себе!
З Борькою ми відразу погодились: говорити з дорослими він умів! На уроках, коли хтось чогось не знав і його могли викликати, Борис завжди виручав. Він умів так хитро й таким щирим голосом задавати вчителям питання, влучаючи в їхнього «конька», що ті й не помічали, як потрапляли йому на гачок. А коли спохоплювались — урок уже кінчався.
Ми вибрались на вулицю й гайнули до сусіднього будинку.
5
Подзвонили у двері. Ніхто не відгукнувся. Ми оглянули будиночок і побачили: крайнє вікно, щільно запнуте цупкою сірою фіранкою, відчинене. Отже, вдома хтось є.
— Нащо та фіранка? — здивувалась Наталка. — Крізь неї ж повітря не проходить.
— Дзвони, Толику, ще! — наказав Ігор, і я вдруге натис на кнопку.
— Чого треба? — раптово долинуло з вікна. — Зачекати не можете?!
Роздратований голос пролунав так різко, що горобці лякливо шугонули з вишень, позбивавши чимало цвіту, а ми розгубилися.
— А може, ну його?.. — поспитав обережно Борька.
У цю мить сіра фіранка відсунулась, і у вікні з'явилося розлючене обличчя. Помітивши нас, дід несподівано розтяг рота у привітній, на його думку, посмішці й гукнув:
— А, це ви, сусідоньки любесенькі! Заждіть хвилечку — я ось-ось!..
Голова зникла за фіранкою, в кімнаті щось забрязкало, задзенькало — і на порозі з'явився сусід із широко розставленими руками.
— Заходьте, діточки дорогесенькі, завітайте до старенького самотнього дідуганчика!
Щось у його привітності здалося мені підозрілим. Не так, видать, і радів дід, як удавав; особливо ж, коли пригадати, як він зустрів нас удень. Але вертати було пізно: ми зайшли.
— Проходьте, гостоньки, до кухоньки, — ішов попереду сусід. — Сідайте на стільчики, я зараз чайчику вам...
