Молоко з кров'ю

Хочу з тобою аморальні стосунки завести! Ти ж не будеш на себе у район писати? — У район не буду, — відповіла Маруся. — Чоловікові подзвоню. Він тепер у мене великий начальник в області. Приїде — нараз порядки наведе. Поперек злякався і здивувався водночас. — Так він із тобою не розлучився? — Чого б це? — спекла його чорними очима. І повторила: — Йдіть собі. Пробували й інші рокитнянські чоловіки до Марусі женихатися, та вона лише всміхалася презирливо і знай лякала потенційних кавалерів Льошкою, що як дізнається, так усім кістки переламає. Та роки спливали, і скоро вже ніхто не вірив, що колись Льошка приїде по Марусю і забере її із собою, і як не ламали голови, не могли зрозуміти, чому Маруся сама не їде до нього, а оце вошкається на тому дворі, плаття шиє і возить до міста яйця і курей на продаж, аби копійчину мати. Отак і до дев'яностого першого дожили. Юркові вісімнадцять виповнилося б. А виповнилося Ларці. Гайнула після школи до міста на навчання, перед тим побожилася матері, що нізащо у село не повернеться, у місті нашвидкуруч вискочила заміж за однокурсника і напередодні тих серпневих днів, які залишили від Радянського Союзу самі спогади, народила рудого, як німець, симпатичного хлопця і назвала його Степаном. У пологовому будинку Ларка опинилася в одній палаті з симпатичною, хоча й трохи манірною Оленою, жіночкою років тридцяти із хвостиком, яка оце тільки тепер надумала народити, тому їй зробили кесарів розтин, щоб витягти недоношену дівчинку. — Чого ж так довго збиралися? — спитала скора на язик Ларка, коли немовлят після годування забрали і аж до наступного годування можна було язиками плескати. — Гідного чоловіка чекала! — гордовито відповіла Олена. — І що? Дочекалися? — допитувалася Ларка. — От сьогодні прийде, сама побачиш! — сердито відказала Олена. — Куди прийде? — розсміялася Ларка. — У пологовий будинок? Сюди і миша не пролізе. — Миша, може, і не пролізе, а мій чоловік всюди пройде! — Верхолаз? — спробувала з'ясувати професію Олениною чоловіка Ларка. — Начальник! — відповіла Олена гордо. За п'ять хвилин до палати без стуку ввійшов поважний сивий, хоч і не старий чоловік під п'ятдесят із пишним букетом, і, перш ніж Оленка встигла простягнути до нього руки, Ларка витріщила очі й закричала: — Ой! Дядьку Олексію! Це ви?! Льошка знітився, розгублено подивився на Ларку. — Та я Ларка! Степана Барбуляка донька! — закричала та ще голосніше. — А ви он який стали! І не впізнати… А тітка Маруся… — затараторила, — одна- однісінька. Мама писала, щодо неї усі рокитнянські дядьки загравали, а вона… — зупинилася, розгубилася, — а вона, мабуть, на вас чекає… І звідки тій Ларці знати, що ще рік тому Маруся отримала листа з повідомленням, що їх шлюб з Льошкою розірваний з ініціативи чоловіка. Звідки? Льошка нервово озирнувся і сказав розгубленій Олені. — Люба, тобі, мабуть, буде краще в окремій палаті… Я зараз накажу… — До дверей крок ступив. — Дядьку Олексію! — вже йому в спину крикнула Ларка. — А ви про батька мого нічого не знаєте? Мама казала, що оце тільки ви й змогли б допомогти… — Ні, не знаю, — відповів Льошка і як ужалений вискочив з палати. Перший місяць у психіатричній лікарні німця розмістили в одномісний палаті і настирливо лікували, хоч він не виказував ніякого бажання жити далі. Стьопка не розумів, що сталося, бо був переконаний — то Тетянка викликала лікарів і його оце завезли подалі від Рокитного, аби голову не компрометував. Пробував узнати у мовчазних санітарок та медсестричок, де саме знаходиться, та ті лише відмахувалися і прикладали пальця до рота — мовляв, тобі, голубе, краще мовчати. Зійшли синці та набряки, зрослася рука, німцю на носа начепили нові окуляри і одного разу повели не у маніпуляційну, а до малої, похмурої кімнатки без вікон, де біля грубого столу з телефонним апаратом на нього чекав гостроокий кавказець з горбатим, як у Тетянки, носом. — Громадянин Барбуляк? Степан Григорович? — запитав офіційно. Стьопка чогось враз засумував. Мотнув головою — мовляв, я Барбуляк. — Значить, на ставок ходити любите? — запитав кавказець уїдливо. — Є таке, — ще більше засумував Стьопка: цей кавказець не скидався на лікаря. А якщо він — лікар, то дуже специфічний… Патологоанатом. Але Стьопка не знав таких слів. — І що там? — вів далі кавказець. — А вам для чого? — обережно спитав німець. — Повинні ж ми вирішити, якими методами лікувати вашу хворобу, — усміхнувся той криво. — Геть нічого не болить, додому хочу, — сказав Стьопка і згадав про Марусю: як вона там? — Таємні зустрічі… — ніби читаючи Стьопчині думки, видихнув кавказець, і Стьопка перелякався — а раптом його балакучість Марусі нашкодить. — Я більше не буду… — А з ким зустрічалися? — Не просіть. Не можу сказати. — А я і не прошу, — налився кров'ю кавказець. — Добре, не кажете, з ким зустрічалися, так хоч просвітіть — про що говорили? От, приміром, чим вам не подобається, що ясла повні? — Та ми ж люди… Ми ж не скотина. Кавказець смикнувся, підскочив, до Стьопки нахилився. — Твою наліво! Їсти любиш, падло, ще й тарілку з візерунком вимагаєш? — Та заспокойтеся… Це не головне Можна і без тарілки… Руками… — А що головне? — Аби серце вільно дихало. Кавказець аж плямами пішов, але взяв себе в руки. — Виходить, радянська влада твоєму серцю вільно дихати не дає? — Моєму серцю радянська влада — як кобилі п'ята нога! Хіба я про це? Я вам за інше кажу, а ви… — заплутався. Кавказець повеселішав. — Усе, що треба, ти уже сказав! Відпочивай! Діагноз — встановлений, будемо лікувати. — Геть нічого не болить, додому хочу, — повторив німець. — Років через десять-двадцять поговоримо, — відповів кавказець. — А захочеш раніше вийти, назвеш імена тих, з ким зустрічався… — взяв слухавку і запитав у когось невидимого: — Все записали? — Вислухав відповідь. — Добре. Починайте