огорожі. Вартові поснули, наче Бог їм очі позатуляв. Гриць знайшов мовчазний згорточок, притис його до грудей, чимдуж геть. За сусідською хатою підвівся, згорток розгорнув. — Невже Ксанка задарма згинула… І німець… Степанчик вижив. Коли Рокитне вже звільнили і рокитнянці вперше після страшних років окупації зібралися на площі біля клубу, плакали і сміялися, пили гірку, поминали загиблих і померлих, Гриць підвівся зі склянкою горілки і раптом сказав: — І за німця того… Який мого Стьопку врятував. Рокитнянці каліку вислухали, але пити з ним не стали. Зиркали на рудого малюка… — Чисто німець! — сказав хтось, наче тавро наклав. Так малий Стьопка став для рокитнянців німцем. А каліка Григорій, як напивався, усе розказував синові про німця, який поклав йому в долоню цукерку і наказав виростити сина сильним. У шість рочків Стьопка мав мало сили і росту, скуйовджене руде волосся й окулярики зі зламаною, перев'язаною мотузкою дужкою на симпатичному кирпатому носі. Інші хлоп'ята ганяють селом, аж курява стовпом, а Стьопка всядеться на лавці й усе під ноги дивиться. І що воно йому там? Мала Маруся розсердилася не на жарт, аж намисто спересердя сіпнула, та перелякалася, що нитка обірветься, відпустила. «Стьопка-Стьопка! Куряча жопка!» Так дивився, аж окулярики спітніли, а не докумекає, дурне, що треба за Марусею йти, бо ж вона для того до хати й намірилася, щоби перед Стьопкою похвалитися, яка вона красива та гарна. Уже до хвіртки дійшла, ще раз озирнулася: непевно, як мале теля, Стьопка йшов услід за Марусею. Дівча повеселішало. Від хвіртки відступило і всілося в траву під молодий бузковий кущ. От нібито зовсім не бачить хлопця. От нібито таке в неї діло — сидіти під кущем і тут собі для забави малу хатку лаштувати. Стьопка підійшов до бузкового куща, озирнувся й обережно опустився на коліна навпроти Марусі. Дівча насупилося, стрільнуло оченятами, мовляв, а далі що? Мовчить Стьопка. Мовчить. З намиста коралового очей не зводить. — Стьопка! Ти чого за мною пішов? — наче вперше німця побачила. — Чуєш… Марусько… — І оченята під окуляриками — кліп-кліп… — Чого? — вона йому гонористо. — Дай… лиш торкнутися… Оце діло! Маруся манірно оченята підвела, закопилила губки бантиком. — Ой! Як же ви всі мені набридли… Сувора. На Стьопку глянула: — Ні! Спочатку… скажи.. — Що?! — розгубився Стьопка. Маруся аж почервоніла від тої Стьопчиної пришепкуватості. Ну як же цього можна не розуміти? Зовсім дурний?! — Зовсім дурний! — хльоснула по Стьопчиному коліну. — Кажи… «Марусю! Ти сама красива…» Стьопка потер коліно, розгублено подивився на Марусю. Та ще раз — як хльосне! — Ану кажи, бо зараз до хати побіжу! — Марусько… — наважився. — Ти сама красива… Аж розцвіла. Отак собі гарно зітхнула, наче відпустила когось із прив'язі, рученятами намисто поправила, очі заплющила і підставила щічку. — Добре… Торкнися… Та тільки один раз! Стьопка почервонів, як буряк, очі витріщив і обережно простягнув руку до червоного намиста. Торкнувся гладкої намистинки, дихати забув — красива! Маруся оченята розплющила. Од образи ледь сльозами не захлинулася. Стьопку по руці ляснула, підскочила — і до хвіртки. — Ти… Не чіпай мого! До хати біжить, а намисто по животі — хльось, хльось! Зупинилася, грудку землі підібрала, у бузковий кущ жбурнула. — Німець Стьопка! Куряча жопка! Сліпе щуреня! З'їв зелену жабу, а дума — пирога! І — нема. Стьопка з-під куща підвівся, зітхнув, похнюпився і безпорадно засовав худим черевиком по землі. Колупав, колупав — аж ямка під бузком з'явилася. Аж ніч. Цвіркуни перегукуються, місяць сяє так ясно, що вишня на Марусиному дворі й та здалася — відкинула важку тінь і листям зашелестіла, наче перевіряючи, чи буде рухатися та тінь. Під бузковим кущем і собі щось — шерх, шерх. Молодий пес на Марусиному подвір'ї перевернувся у будці, та не насторожився. З-під бузку виліз Стьопка, поправив окулярики і навшпиньки до дірки в паркані. Так-сяк проліз, зіщулився посеред двору — страшно! То на вікно відчинене гляне, то на будку. Злий пес у Марусі. А як хватоне? Ох і страшно! Було повернув назад, та знову завмер. Кулачок стис — і чимдуж до вікна. По колючках босими п'ятами. Добіг! У кишеню поліз, заяложену цукерку дістав, на підвіконня поклав і як дасть ходу! Ледь устиг до дірки у паркані добігти, як пес прокинувся — з будки вискочити не полінився, ланцюг рве, гарчить, до Стьопки кидається, а тому вже байдуже — у дірку та на вулицю. До своєї хати добіг, на лавку впав і завмер. Очі — долу. Всміхається. Раптом: — Степане… А чого це ти, трясця матері, поночі вештаєшся?! Окулярики поправив — агов! Знову татко п'яний додому лізе. Мовчки під пахву Григорію підліз, худою рукою за спину обійняв. — Дай допоможу… — Отакої! — Григорій йому. — Та ти в мене силач! Правильно німець мені наказував — щоби, казав, твій син сильним виріс, я собі смерть прийму. І цукерку… дав. Каліка хитнувся. Стьопка разом із ним. — Та цукерка… — синові далі. — Найцінніша! Оберіг, виходить, на все твоє життя… На пам'ять… Про німця… І мати твою сердешну… Зрозумів? Ніколи її… нікому! Не віддавай! Не віддані?! Стьопка зітхнув гірко. Губи затряслися. У бік Марусиної хати очі скосив — наче здалеку можна було все чисто роздивитися: і Марусю у важкому червоному намисті до пупа, і заяложену заповітну цукерку на підвіконні.
Румунка і німець. Незбагненний день
