Навколо світу за вісімдесят днів

поїзд — не пакетбот і швидкість його суворо регламентована розкладом. До вечора вони зглибилися в ущелини Сатпурських гір, що розділяють Кхандейш і Бундельханд. Уранці 22 жовтня на запитання сера Френсіса Кромарті: «Котра година?» — Паспарту, поглянувши на свого годинника, відповів: «Третя година ночі». Насправді цей чудовий годинник, виставлений за гринвіцьким меридіаном, що проходить приблизно на сімдесят сім градусів на захід, мав відставати — і відставав — на чотири години. Сер Френсіс Кромарті, виставивши свого годинника за місцевим часом, зробив Паспарту таке саме зауваження, як і Фікс. Він постарався пояснити йому, що годинника слід переводити з кожним новим меридіаном і що, коли рухатися весь час на схід, тобто назустріч сонцю, після кожного пройденого градуса дні стають на чотири хвилини коротше. Але все було даремно. Чи зрозумів упертюх хід думок бригадного генерала — невідомо, але, у всякому разі, він не перевів свого годинника, і той продовжував показувати лондонський час. Утім, то була лише невинна примха, яка нікому не могла зашкодити. О восьмій годині ранку поїзд зупинився за п’ятнадцять миль від станції Роталь, посеред широкої галявини, оточеної кількома бунгало й робітничими хижами. Кондуктор пройшов уздовж вагонів, повторюючи: «Пасажири, виходьте! Пасажири, виходьте!..» Філеас Фоґґ поглянув на Френсіса Кромарті, який, здавалося, не розумів, чим пояснюється несподівана зупинка на узліссі, серед тамариндових дерев і фінікових пальм. Паспарту, не менш здивований, вискочив із вагона, але прожогом повернувся, волаючи: — Колія закінчилася, хазяїне! — Що ви хочете цим сказати? — запитав сер Френсіс Кромарті. — Я хочу сказати, що поїзд далі не поїде. Бригадний генерал одразу ж вийшов із вагона. Філеас Фоґґ неквапом пішов слідом. Обидва подалися до кондуктора. — Де ми знаходимося? — поцікавився сер Френсіс Кромарті. — У селищі Кольбі, — відповів кондуктор. — Ми тут зупиняємося? — Ясна річ. Залізниця не добудована… — Як не добудована?! — А так! Залишається ще прокласти відрізок шляху миль з п’ятдесят до Аллахабада, звідти лінія прямує далі. — Але ж у газетах повідомляли, що дорогу відкрито до самої Калькутти! — Що поробиш, генерале, газети помилилися. — А ви продаєте квитки від Бомбея до Калькутти! — продовжував сер Френсіс Кромарті, терпець якого вже почав уриватися. — Так, — відповів кондуктор, — але пасажири знають, що шлях від Кольбі до Аллахабада їм треба долати власними силами. Сер Френсіс Кромарті був розлючений. Паспарту охоче вклав би на місці ні в чому не винного кондуктора. Він не зважувався глянути на свого хазяїна. — Сер Френсіс, — спокійно сказав містер Фоґґ, — якщо ваша ласка, ми пошукаємо якийсь спосіб дістатися до Аллахабада. — Містере Фоґґ, ця затримка руйнує ваші плани? — Ні, сер Френсіс, я передбачав її. — Як? Ви знали, що дорога… — Аж ніяк. Проте я знав, що рано чи пізно якась перешкода трапиться на моєму шляху. Нічого не втрачено. Я маю два дні про запас. Пароплав із Калькутти до Гонконга відходить двадцять п’ятого опівдні. Сьогодні тільки двадцять друге. Ми прибудемо до Калькутти вчасно. Чи варто заперечувати, вислухавши таку впевнену відповідь? Спорудження залізниці справді зупинилося в цьому місці. Газети, як годинник, що поспішає, передчасно повідомили про відкриття лінії. Більшість пасажирів знали про недобудовану залізничну колію. Зійшовши з поїзда, вони швидко винайняли всі засоби пересування, що були в селищі. Чотириколісні вози, візки, запряжені зебу (місцева порода биків), дорожні візки, схожі на пересувні пагоди, паланкіни, поні — усе розібрали. Містер Фоґґ і сер Френсіс Кромарті, обнишпоривши все селище, повернулися ні з чим. — Я піду пішки, — сказав Філеас Фоґґ. Паспарту, що саме підійшов до містера Фоґґа, промовисто скривився, подивившись на свої чудові, але непридатні для тривалої ходьби туфлі. На щастя, він також розвідував транспортну ситуацію, і тепер, трохи поміркувавши, оголосив про своє відкриття: — Хазяїне, здається, я знайшов засіб пересування. — Який? — Слона! Індус, що мешкає за сто кроків звідси, має слона. — Що ж, ходімо подивимося на слона, — відповів містер Фоґґ. За п’ять хвилин Філеас Фоґґ, сер Френсіс Кромарті й Паспарту підійшли до хатини, поряд із якою була загорода з високим частоколом. У хатині жив селянин, у загороді — слон. На прохання товариства індус увів містера Фоґґа й обох його супутників до загону. Там вони побачили майже ручну тварину. Господар тренував його як бойового слона, а не як в’ючного. З цією метою він намагався змінити м’який від природи характер велетня й довести його до оскаженіння, що індійською називається «муч». Цього досягають тим, що впродовж трьох місяців слона годують цукром і маслом. Такий режим, здавалося б, не може дати очікуваного результату, проте його успішно застосовують дресирувальники слонів. На щастя для містера Фоґґа, тварину лише нещодавно посадили на таку дієту. Слон на ім’я Кіуні, як і всі його родичі, був здатний швидко й довго ходити; через брак іншого транспортного засобу Філеас Фоґґ вирішив скористатися саме цим. Але слони в Індії дорогі, бо щорік їх дедалі меншає. Для циркових змагань придатними вважають лише самців, тож вони велика рідкість. У неволі ці тварини досить рідко дають потомство, тому їх можна роздобути тільки на полюванні. Через те слонів у цій країні дбайливо оберігають, і коли містер Фоґґ попросив індуса поступитися йому слоном, той рішуче відмовив. Фоґґ наполягав і запропонував неймовірну ціну: десять фунтів стерлінґів за годину. Ні? Двадцять фунтів? Теж ні! Сорок фунтів? Знову відмова?! Паспарту підстрибував при кожному надвишку, але індус не поступався. Ціна була дуже гарною. Якщо вважати, що слон до Аллахабада йтиме п’ятнадцять годин, то він заробить своєму господареві шістсот фунтів стерлінґів. Філеас Фоґґ без вагань запропонував індусові продати слона й