назвав стартову ціну — тисяча фунтів. Індус не хотів продавати! Імовірно, проноза передчував гарну наживу. Сер Френсіс Кромарті відкликав містера Фоґґа вбік і порадив йому добряче помізкувати, перш ніж накидати ціну. Філеас Фоґґ пояснив своєму супутникові, що не має звички діяти нерозважливо, що на кону двадцять тисяч фунтів, що слон йому конче потрібен і що він придбає його, навіть коли доведеться заплатити удвадцятеро більше, ніж той коштує. Містер Фоґґ повернувся до індуса, чиї маленькі оченята палали жадобою і промовисто свідчили, що справа лише в ціні. Філеас Фоґґ запропонував йому тисячу двісті фунтів, потім півтори тисячі, потім тисячу вісімсот, нарешті дві тисячі. Паспарту, зазвичай такий рум’янолиций, аж сполотнів од хвилювання. На двох тисячах індус здався. — Присягаюся своїми черевиками, — закричав Паспарту, — нічогенька ціна за слонятину! Угоду було укладено, залишалося знайти провідника. Це вже було легше. Молодий парс із розумною фізіономією запропонував свої послуги. Містер Фоґґ погодився, пообіцявши йому таку винагороду, що могла лише подвоїти його старання. Слона вивели й одразу осідлали. Парс досконало знав ремесло «махута», або корнака[10] . Він покрив спину слона чимось на зразок попони й причепив з обох боків по досить незручному кошику. Філеас Фоґґ заплатив індусові банківськими білетами, діставши їх із надр знаменитого дорожнього саквояжа. Паспарту здалося, що кожний папірець виймали у нього з бельбахів. Потім містер Фоґґ запропонував серові Френсісу Кромарті доставити його на станцію Аллахабад. Бригадний генерал погодився. Зайвий пасажир не міг стомити велетенську тварину. Провізію закупили в Кольбі. Сер Френсіс Кромарті зайняв місце в одному кошику, Філеас Фоґґ — у другому. Паспарту сів на спину тварини, між своїм хазяїном і бригадним генералом, парс видерся слонові на шию, о дев’ятій годині вони вирушили із селища, прямуючи до Аллахабада найкоротшим шляхом — крізь густий пальмовий ліс.
Розділ дванадцятий,
Аби скоротити шлях, провідник залишив осторонь залізницю, на якій активно завершували будівельні роботи. Колія була звивистою через примхливі відноги Віндійських гір, тому це був не найкоротший шлях і вкрай невигідний Філеасові Фоґґу. Парс добре знав усі місцеві дороги і стежки, тож повіз мандрівників навпростець через ліс, аби скоротити миль із двадцять. Філеас Фоґґ і сер Френсіс Кромарті, заховані у свої кошики по саму шию, потерпали від труського клусу слона, якого без упину підганяв махут. Однак своє вкрай незручне становище вони терпіли із суто британською стриманістю і, лише забачивши один одного, зрідка перекидалися словами. Паспарту сидів на спині тварини і перший приймав на себе всі поштовхи; затямивши напучування свого хазяїна, він намагався тримати язика за зубами лише з остраху відкусити його. То зіслизаючи на шию слона, то скочуючись на круп, парубійко втинав складних трюків, ніби клоун на трампліні. Але, попри ці шалені стрибки, він тараторив, сміявся і подеколи діставав із сумки шматок цукру й простягав розумному Кіуні. Той приймав частування кінчиком хобота, навіть на хвильку не сповільнюючи свого розміреного клуса. За дві години провідник зупинив слона, аби той трохи відпочив. Тварина поїла гілляччя та молодих пагонів і втамувала спрагу з болота неподалік. Сер Френсіс Кромарті не скаржився на зупинку. Він почувався розбитим. Проте містер Фоґґ виглядав таким свіжим, наче щойно прокинувся. — Ви що, залізний? — із замилуванням запитав бригадний генерал. — З кованого заліза! — відповів Паспарту, який саме заходився готувати нехитрий сніданок. Опівдні провідник подав знак рушати. Місцевість ставала дедалі
