вгавав Паспарту. — Що?! Обачніше! — заволав полковник Проктор, якого це випадково почуте слово вивело з себе. — Вам же кажуть: на граничній швидкості! Розумієте? На граничній швидкості! — Я знаю… Я розумію… — повторював Паспарту, якому не давали закінчити думку. — Але було б ліпше, раз вам не подобається слово «обачніше»… — Що? Як? Чого він лізе зі своїм «ліпше»?! — закричали зусібіч. Бідолашний не знав, кому відповідати. — Ви що, боїтеся? — запитав полковник Проктор. — Я боюся?! — обурився Паспарту. — Ну гаразд! Я доведу вам усім, що француз не боязкіший за американця! — По вагонах! По вагонах! — закричав кондуктор. — Так! По вагонах, — повторив Паспарту, — по вагонах! І якомога швидше! Проте мені ніхто не заборонить вважати, що було б розумніше спочатку перейти по мосту пасажирам, а вже потім пустити поїзд. Та ніхто так і не почув цього мудрого зауваження, котре однаково не визнали б справедливим. Пасажири повернулися у вагони. Паспарту зайняв своє місце, не сказавши нікому про те, що сталося. Гравці були цілком захоплені вістом. Пролунав пронизливий свисток локомотива. Машиніст дав задній хід, відвів потяг майже на цілу милю назад, відступаючи, ніби стрибун, що хоче якомога більше розігнатись. Потім пролунав другий свисток, і потяг помчав уперед; він ненастанно набирав швидкість, поки вона не досягла крайньої межі; чути було тільки ревіння локомотива, поршні якого робили двадцять ходів за секунду, колісні осі димілися, незважаючи на добре змащення. Поїзд гнав зі швидкістю сто миль за годину — він летів, ледь торкаючись рейок. Швидкість ніби зменшувала його вагу. І він промчав через річку! Промайнув, як блискавка, не помітивши мосту. Потяг наче перестрибнув із одного берега на інший, і машиністові вдалося зупинити паротяг лише на відстані п’яти миль за станцією. Та щойно поїзд перетнув річку, як міст остаточно розсипався і з гуркотом упав у швидкі води Медисин-Боу.
Розділ двадцять дев’ятий,
Того вечора поїзд без перешкод продовжував путь: пройшов повз форт Соудерс, минув перевал Чейєнн і досяг перевалу Еванс. У цьому місці залізниця досягає найвищої точки — восьми тисяч дев’яноста одного фута над рівнем моря. Звідси мандрівники спускалися безкраїми, розпрямленими самою природою рівнинами аж до берегів Атлантичного океану. Тут від головної магістралі відходить залізнична гілка на Денвер-Ситі, столицю Колорадо. Ці землі багаті на золотоносні жили й срібло. У місті Денвер тоді налічувалося вже понад п’ятдесят тисяч жителів. До цього часу від Сан-Франциско потяг пройшов тисячу триста вісімдесят дві милі. За всіма розрахунками, до Нью-Йорка залишалося не більше чотирьох діб дороги. Філеас Фоґґ їхав точно за розкладом. За ніч вони залишили ліворуч від себе табір Волбах. Паралельно залізничній колії протікала річка Лоджпол, розділяючи штати Вайомінґ і Колорадо. Об одинадцятій годині поїзд був у штаті Небраска; пройшовши неподалік від Седгвіка, він наблизився до Джулсберга, що на південному рукаві Платт-рівер. Саме тут 23 жовтня 1867 року відбулося відкриття Тихоокеанської залізниці, будівництво якої очолював генерал Дж. М. Додж. Тут зупинилися два потужні локомотиви, що привезли ешелон із дев’яти вагонів із запрошеними гістьми, серед яких був віце- президент Томас К. Дюрант; тут пролунали привітальні кличі; тут племена сіу і поані зобразили битву індіанців; тут вибухали вогні феєрверків; тут, нарешті, похідна друкарня надрукувала перший номер газети «Залізничний піонер». Так відзначили
