— Ні, не бував.
— Чікаго складається з двох частин — Північної та Південної, які дуже відрізняються одна від одної. Північна частина — район фешенебельний, аристократичний, ми завжди чи майже завжди жили саме в цьому районі. Але є ще багато родин, давніх чікагських родин — ви розумієте? — які й досі мешкають у Південній частині. Там є університет. Декому цей район здасться, може, надто галасливим, перенаселеним, одне слово, це не Північна частина. Ви мене розумієте?
Дік кивнув головою. За ходом її думки нелегко було встежити, але поки що він її розумів.
— Ясна річ, у нас там багато зв’язків — батько фінансує деякі дослідження в університеті, заснував фонд стипендій і таке інше. От я й міркую: а чом би, повернувшись додому, не ввести Ніколь у те товариство? Знання музики й мов допоможе їй освоїтися, а там, дасть бог, вона закохається в якого-небудь гарного лікаря...
Дік мало не зареготав — Уоррени хочуть купити для Ніколь лікаря! «Чи немає у вас на прикметі пристойного фахівця? За грошима діло не стане!» Справді, навіщо ці клопоти й турботи, коли можна просто придбати для Ніколь гарненького й молодого новоспеченого медика?
— А якщо він не закохається? — вихопилося в нього,
— Ет, охочих не бракуватиме.
Танець скінчився, і всі поверталися на свої місця. Але Бебі встигла пошепки додати:
— У цьому, власне, й полягає мій задум. Але де ж Ніколь, я її не бачу. Пішла до себе нагору, чи що? Знову її витівки. Ну що мені робити? Я ніколи не певна —¦ чи це примха, чи треба бігти її шукати.
— Може, вона просто захотіла побути на самоті. Після тривалої самотності людині важко звикнути до натовпу.— Побачивши, що міс Уоррен не слухає його, він урвав пояснення.— Я піду пошукаю її.
Простір навколо готелю оточувало кільце туману — враження було таке, наче весною в кімнаті з опущеними занавісками. Здавалося, за тим кільцем уже немає нічого живого. Дік пройшов повз вікна підвалу, в якому хлопці-розсильні, сидячи на ліжках, грали в карти за пляшкою іспанського вина. Коли він дійшов до променаду, над білими хребтами Високих Альп вироїлися перші зірки. На вигнутій підковою алеї, з якої відкривався вид на озеро, між двома ліхтарями нерухомо, як статуя, стояла Ніколь. Дік підійшов, тихо ступаючи по траві. Вона озирнулася, в очах її Дік прочитав: «Нарешті ти прийшов!» — і на мить пошкодував, що прийшов.
— Ваша сестра непокоїться.
— Авжеж.— Ніколь уже звикла, що за нею стежать. Вона спробувала пояснити: — Часом я трохи... трохи стомлююся. Адже досі я жила так тихо. А сьогодні ця музика... Мені раптом схотілося плакати.
— Розумію.
— І взагалі — стільки вражень за один день...
— Авжеж.
