напнувши штани, серце підкотилося під горло, а голос зазвучав так, ніби виникав він десь між язиком і піднебінням.
— Отож-бо! Гроші! — гірко вигукнув він.— Грошей у мене мало. Браун продасть клініку за двісті тисяч — у перерахунку на долари. Крім того, модерні-за-ція,— він невпевнено посмакував нове слово,— обійдеться в двадцять тисяч доларів. Але ця клініка — золоте дно. Запевняю вас — я переглянув їхні бухгалтерські звіти. Вклавши в неї двісті двадцять тисяч доларів, ми можемо розраховувати на твердий прибуток у розмірі...
Бебі аж палала з цікавості, було б просто нечемно не залучити її до розмови.
— Вам знайоме це правило, Бебі,— звернувся до неї Дік,— якщо європеєць хоче конче зустрітися ? американцем, то це означає, що мова йтиме про гроші!
— Не розумію,— невинно відповіла вона.
— Оцей молодий приват-доцент вважає, що ми з ним повинні організувати великий бізнес, цебто відкрити заклад для душевнохворих янкі.
Франц звів стривожений погляд на Бебі, а Дік тим часом провадив далі:
— Але хто ми такі, Франце? У вас за душею тільки ім’я, а в мене — два підручники. Чи вистачить цього, щоб принадити пацієнтів? І потім, я теж не маю таких грошей — навіть десятої частини.— І коли Франц недовірливо всміхнувся, додав: — слово честі, не маю. Ніколь і Бебі багаті, як крези, але мені ще не вдалося накласти руку на їхнє багатство.
Тепер усі слухали їхню розмову, можливо, і та дівчина за сусіднім столом, подумав Дік. Ця думка потішила його. Він вирішив: нехай Бебі поговорить за нього; ми часто надаємо жінкам слово в тих випадках, коли вони нічого вирішити не можуть. Бебі обернулася раптом у свого діда, заговорила холодно і розважливо:
— А як на мене, вам варто обміркувати цю пропозицію, Діку. Я не чула, правда, що казав доктор Грегоро- віус, але мені особисто здається...
Дівчина за сусіднім столом нахилилася в хмарі диму й підняла щось з підлоги. Обличчя Ніколь — він бачив його просто перед собою,— її врода, зворушлива й за- зивна, викликала в ньому, як завжди, бажання прихистити й приголубити її.
— Обміркуйте це, Діку,— схвильовано наполягав Франц.— Не можна писати книжки з психіатрії, не маючи сталої клінічної бази. Юнг, Блейлер, Фрейд, Форель, Адлер — усі вони черпають матеріали для своїх праць, щоденно спостерігаючи випадки нервових захворювань.
— Дік спостерігає мене,— засміялася Ніколь.— Одного цього випадку йому, напевно, задосить.
— То зовсім інше,— обережно відказав Франц.
А Бебі вже думала: якби Ніколь жила при клініці, за неї можна було б не турбуватися.
— Нам треба все як слід обміркувати,— сказала вона.
її зухвалість потішила Діка, але він вирішив присадити її.
