— Дякую за щедрість, за вашу готовність купити мені клініку, Бебі,— промовив він лагідно.— Але вирішувати все-таки буду я сам.
Зрозумівши свою нетактовність, Бебі швиденько відступилася.
— Ну, звичайно.
— Це питання таке важливе, що зразу його не вирішиш. Зокрема, я не уявляю себе й Ніколь у ролі постійних мешканців Цюріха.— Він обернувся до Франца, вгадавши наперед, що той скаже: — Так-так, знаю. В Цюріху є і газ, і водогін, і електрика — я там прожив три роки.
— Я не квапитиму вас із відповіддю,— сказав Франц.— Але я певен, що...
Сто пар п’ятифунтових черевиків затупотіли до виходу, і Дік із своїми супутниками подався слідом за натовпом. Надворі, в холодному світлі місяця, він знову побачив ту дівчину — вона прив’язувала свої санки до довгої валки інших. Вони знайшли свої сани, вмостилися на них, і під сухий виляск батогів коні шарпнули посторонки, розітнули грудьми нічне повітря. Повз них пробігали й стрибали в інші сани темні постаті, наймолодші спихали одне одного в пухнастий сніг, щодуху гналися за кіньми і, засапані, падали в сани або гукали, щоб їх не кидали. Довкола розкинулися тихі, сонні поля; кавалькада линула крізь обшир високий та безмежний. Коли зникло світло осель, люди принишкли — немов первісний інстинкт примушував їх наслухати, чи не виють вовки в снігових розлогах.
У Саанені вони всім гуртом рушили на бенкет у ратуші й змішалися з натовпом пастухів, покоївок, крамарів, лижних інструкторів, гідів, туристів, селян. Опинившись знову в теплому, замкнутому просторі після, пантеїстичного, первісного відчуття безмежності, вони відчули себе так, ніби знов прийняли пишний безглуздий рицарський титул, лункий, як брязкіт кавалерійських острог, як тупіт футбольних бутсів на бетонній підлозі роздягальні. В залі заспівали тірольську пісню, і знайомі переливи голосів ураз позбавили цю сцену романтичного забарвлення, повернули Діка до дійсності. Спочатку він пояснив це собі тим, що викинув з голови ту дівчину, але потім у пам’яті зринули слова Бебі: «Нам треба все це добре обміркувати...» — і те недомовлене, що ховалося за ними: «Ви наша власність, і рано чи пізно вам доведеться визнати це. Просто безглуздо вдавати незалежного».
Дік давно вже навчився стримувати себе, не затаювати надовго злість проти когось — відколи студентом- першокурсником у Нью-Хейвені прочитав науково- популярну брошурку «Розумова гігієна». Але цього разу Бебі обурила його своєю цинічною зухвалістю багатійки, і йому важко було цього обурення позбутися. Не одне століття, мабуть, спливе, перше ніж отакі амазонки збагнуть — і то не тільки на словах,— що єдине справді дошкульне місце чоловіка — це його гордість, тендітна, як яєчна шкаралуща. Професія доктора Дайвера, яка полягала в склеюванні потовчених душевних шкаралущ, навчила його обережно поводитися з людьми. І все-таки:
— Всі ми стали занадто гречні,— сказав він, коли сани везли їх второваною дорогою назад до Гстаада.
— Що ж, це добре,— озвалася Бебі.
— Нічого доброго в цьому немає,— відказав він, звертаючись до безликої в пітьмі купи хутра.— Надмірна гречність дорівнює визнанню, що всі люди — страшенно вразливі істоти, що без рукавичок їх навіть торкатися не можна. А як же тоді з повагою до людини? Звичайно, нелегко обізвати людину боягузом чи брехуном, та якщо все життя щадити людські почуття й потурати людському марнославству, то врешті можна втратити будь-яке уявлення про те, що ж саме в людині справді заслуговує на повагу.
