— Мені здається, американці надто багато уваги приділяють манерам,— зауважив старший англієць.
— Атож,— відповів Дік.— Мій батько успадкував манери тієї епохи, коли спершу стріляли, а потім просили пробачення. Людина зі зброєю... а втім, ви, європейці, ще на початку вісімнадцятого сторіччя перестали носити зброю в мирний час...
— Так уже й перестали...
— Авжеж.
— Дік, у вас завжди були такі чудові манери,— примирливо мовила Бебі.
Жінки трохи стривожено дивилися на нього з-поміж цілого звіринця хутр. Молодий англієць нічого не зрозумів — це був один із тих хлопців, що полюбляють лазити по карнизах та підвіконнях, уявляючи себе моряком на вітрильнику,— і всю дорогу назад, до готелю, розводився про безглуздий боксерський матч між ним та його найліпшим другом. Виходило, що вони цілу годину наставляли один одному синці, ні на мить не забуваючи про свою дружбу та любов. Дік розвеселився:
— Отже, щоразу, як він вас гатив кулаком, ви переймалися ще більшою приязню до нього?
— Так. Ще більшою повагою.
— Я не розумію тільки, з чого це почалося. Ви з вашим найліпшим приятелем сваритеся через дрібничку...
— Якщо ви не розумієте, то чого пояснювати,— холодно відказав молодий англієць.
«Що ж, відповідь типова; звикай до неї, якщо хочеш говорити людям те, що думаєш»,— скааав собі Дік.
Йому стало соромно — цей хлопець ще не навчився мислити логічно, і не треба було дражнити його за те, що він із нісенітниці робить притчу.
Дух карнавальних веселощів ще не ослаб, і весь гурт подався до ресторану, де бармен-тунісець вигадливо маніпулював освітленням у залі, створюючи світловий контрапункт, де лейтмотивом було місячне сяйво за вікном, віддзеркалене від крижаної поверхні ковзанки. Виблиск криги зробив своє: глянувши на ту дівчину, Дік остаточно переконався, що вона якась нежива і нецікава. Куди приємніше було спостерігати в напівтемряві, як жарини сигарет то зеленіють, то робляться срібними, коли спалахують гірлянди червоних ліхтариків, і як біла смуга лягає на танцювальний майданчик, коли відчиняються двері бару.
— А тепер скажіть мені, Франце,— промовив він,— чи можна, просидівши ніч у пивниці, розраховувати на те,
що наступного ранку пацієнти вам довірятимуть? Та вони ж відразу побачать, що ви не лікар, а раб свого шлунка!
— Я йду спати,— оголосила Ніколь.
Дік провів її до ліфта.
