наполегливість, але дошукувалася даремно, бо секрети їхньої сили таїлися в давно забутих боріннях дитинства. А їх самих цікавило в Ніколь тільки зовнішнє — врода, оманлива гармонія, під якою ховалася її хвороба. І вона була самотня, володіючи Діком, який не хотів, щоб ним володіли.
Дік не раз намагався послабити свою владу над нею, але завжди марно. Вони часто бували щасливі разом, багато чудових безсонних ночей провели вони, кохаючись і розмовляючи, але завжди він, одвертаючись од неї, замикався в собі, а вона лишалася ні з чим — трималася за це Ніщо, дивилася на нього, називала його різними іменами, але знала: це тільки надія, надія на те, що він незабаром знову повернеться до неї.
Дік скрутив подушку в твердий валик, підсунув її під потилицю, як роблять японці, щоб уповільнити кровообіг, і знову заснув. Ніколь встала, коли він уже голився, і він чув, як вона ходить по кімнатах, віддаючи короткі накази дітям та слугам. Ланьє прийшов подивитись, як батько голиться,— відколи вони оселилися при клініці, він з особливою повагою й любов’ю ставився до батька і з перебільшеною байдужістю — майже до всіх інших дорослих; пацієнти видавалися йому або диваками, або нудними й нестерпно чемними істотами — ходячими ляльками, а не людьми. Він був гарний, кмітливий хлопець, і Дік віддавав йому багато часу; їхні стосунки нагадували стосунки між добрим, але вимогливим офіцером і шанобливим солдатом.
— Чому, коли ти голишся, в тебе завжди лишається трохи піни на маківці? — спитав Ланьє.
Дік обережно розтулив намилені губи.
— Уяви собі — не знаю. Мене це самого дивує. Напевно, піна потрапляє на вказівний палець, коли я підрівнюю бачки, але як вона потім опиняється на маківці — не збагну.
— Я завтра простежу із самого початку.
— До сніданку більше запитань не буде?
— Та хіба це запитання?
— Аякже. Я тобі його зараховую.
Через півгодини Дік вийшов з дому й попрямував до адміністративного корпусу. Йому вже сповнилося тридцять вісім, він ще не носив бороди, але тепер лікар угадувався в ньому легше, ніж на Рів’єрі. Вже півтора року він жив і працював у клініці, безперечно, одній з найкращих у Європі. Як і заклад Домлера, це була клініка нового типу — не один темний, похмурий будинок, а окремі котеджі, що хоч і були мальовничо розкидані, але утворювали насправді продумане ціле. Дік і Ніколь покладалися на власний смак у питаннях планування та перебудови — все тут справді тішило око, і кожен психіатр, що бодай проїздом опинявся в Цюріху, неодмінно навідувався сюди. Якби ще додати будиночок для спортивного інвентаря, клініку важко було б відрізнити від заміського клубу. Корпуси «Шипшина» й «Буки», укріплені й майстерно замасковані темниці, були відгороджені від головного будинку зеленими гайками. Далі лежали городи, на яких працювали і пацієнти. Три майстерні для лікування працею містилися під одним дахом, і з них доктор Дайвер розпочинав свій ранковий обхід. У сонячній столярні стояв приємний запах тирси, запах давноминулого дерев’яного віку; тут завжди стругали, пиляли, майстрували кілька мовчазних чоловіків, які тільки поважно дивились на нього, коли він підходив. Дік, який сам непогано знався на столярстві, зупинявся на хвилинку й заводив розмову про якість інструментів — тоном спокійним, уважливим, щиро зацікавленим.
Поряд була палітурна майстерня, призначена для най- рухливіших пацієнтів, які, проте, не завжди мали найбільші шанси на одужання. В третій майстерні вишивали бісером, ткали й карбували на міді. Хворі, що працювали ' тут, часом полегшено зітхали — немов остаточно вирішивши відкинути нерозв’язну задачу, але їхні зітхання означали тільки початок нового
