— Я б теж пішов, але мені ще треба довести Фран- цові, що я ніякий не клініцист.
Ніколь увійшла до кабіни.
— Бебі дуже практична жінка,— задумливо сказала вона.
— Якщо хочеш знати, твоя Бебі...
Двері ліфта стулилися, і Дік подумки договорив під рівне гудіння підйомника:«Твоя Бебі — міщанка і егоїстка».
Але через два дні, їдучи з Францом саньми на залізничну станцію, Дік сказав, що зважив усе і схильний прийняти його пропозицію.
— Ми, видно, попали в зачароване коло,— признався він.— Темп життя, який ми обрали, вимагає дедалі більшого напруження, і Ніколь цього не витримає. А нашій літній ідилії на Рів’єрі однаково прийшов край — наступного року туди, очевидно, з’їдеться весь бомонд.
Вони проїздили повз гірські ковзанки, над якими лунали віденські вальси й на тлі блідо-блакитного неба м'айоріли прапори різних шкіл.
— Що ж, сподіваюсь, що ми впораємося, Франце. Ні з ким іншим я б на це не наважився.
Прощай, Гстааде! Прощайте, рум’яні обличчя, холодні, свіжі квіти, сніжинки в темряві. Прощай, Гстааде, прощай!
XIV
Дікові снилася війна; о п’ятій він прокинувся й підійшов до вікна, що виходило на Цугське озеро. Сон починався похмуро-врочисто: сині мундири крокували через темну площу за оркестром, що грав другу частину «Любові до трьох апельсинів» Прокоф’єва. Потім були пожежні машини — недобра прикмета, і, нарешті, моторошний бунт поранених на санітарному пункті. Дік увімкнув нічну лампочку й докладно занотував увесь цей сон, завершивши запис напівглузливою фразою: «Тилова контузія».
Він сидів край ліжка, і йому здавалося, що довкола нього порожнеча — порожня кімната, порожній будинок,
порожня ніч. У сусідній спальні Ніколь пробурмотіла щось жалібне вві сні, і йому стало шкода її в її підсвідомій самотності. Для нього час то застигав, то раптом зривався на шалений біг, і роки починали мигтіти, моз перемотувана кінострічка, але для Ніколь роки спливали за годинником, за календарем, за днями народження, які чимраз болючіше нагадували про недовговічність її вроди.
Ось і ці півтора року на Цугському озері були для неї змарнованим часом; пори року різнилися тільки тим, що обличчя шляхових робітників червоніли в травні, темнішали в червні, робилися чорними у вересні, а на весну знову встигали побіліти. Одужавши після першого нападу хвороби, вона так багато сподівалася від життя, була сповнена таких райдужних надій, а виявилося, що в неї є лише Дік та діти, яких вона ростила без справжньої любові, мов узятих на виховання сиріт. їй здебільшого подобалися люди бунтівної вдачі, але спілкування з ними тільки шкодило їй, порушувало її спокій; вона дошукувалася в них джерел життєздатності, джерел, що живили їхню незалежність, чи творчу уяву, чи впертість та
