французькі мамзелі такі пронозисті — життя від них немає.
Адміністратор студії відчинив маленькі двері в глухій стіні павільйону, і Розмері, несподівано для себе зрадівши знайомій обстановці, ввійшла слідом за ним у півтемряву. Там і тут у сутінках бовваніли постаті — обертали до неї попелясто-сірі обличчя, мов душі в чистилищі, потривожені появою смертного. Чувся гомін притишених голосів, здалеку долинало ніжне тремоло фісгармонії. Обійшовши фанерну перегородку, вони опинилися перед залитою білим тріскотливим світлом площадкою, посеред якої нерухомо, ніс у ніс, стояли французький актор — манишка, комір і манжети яскраво-рожевого кольору — і американська актриса. Вони дивилися одне на одного оеклілими очима — здавалось, вони стоять так уже не одну годину; час спливав, але вони не міняли пози, не ворушилися. Батарея юпітерів раптом з лютим сичанням погасла, потім спалахнула знову; десь далеко жалібно застукотів молоток — наче хтось просився, щоб його впустили в темну порожнечу, в ніщо; згори, з-поміж сліпучих ліхтарів, вигулькнуло синє обличчя й гукнуло щось незрозуміле в темряву під дахом. Потім просто перед Розмері залунав, розколовши тишу, чийсь гучний голос:
— Золотко, панчохи можеш не знімати, хай деруться. Не страшно, як роздереться і десять пар. А ця сукенка коштує п’ятнадцять фунтів.
Той, хто говорив це, позадкував і наштовхнувся на Розмері. Тоді адміністратор студії сказав:
— Обережно, Ерле, це міс Хойт.
Вони бачилися вперше. Брейді справляв враження енергійної, запальної людини. Потискуючи їй руку, він окинув її швидким поглядом — знайомий початок, що вже не бентежив дівчину, а лише викликав невиразне почуття зверхності до співрозмовника. Якщо її особа являє собою якусь вартість, то чом не скористатися з цього?
— Я вас чекав з дня на день,— сказав Брейді. Голос його звучав надто владно як на буденну розмову, та заразом у ньому вчувався легкий призвук кокні 1.— Як вам їздилось?
— Непогано, але вже хочеться додому.
— Та що ви! — запротестував він.— Не поспішайте, я хочу поговорити з вами. Я дивився вашу «Татову доньку» в Парижі — мушу вам сказати, зроблено чудово. Після перегляду я одразу ж зателефонував у Голлівуд, щоб довідатися, чи ви маєте новий контракт.
— На жаль, я вже маю іншу пропозицію.
—¦ Який фільм, господи, який фільм!
Щоб не всміхнутися на знак згоди, бо це було б нескромно, Розмері насупилася.
— Нікому, однак, не хочеться лишатися все життя героєм однієї картини.
— Авжеж, авжеж, цілком слушно. Які ж у вас наміри?
— Мати вирішила, що мені слід відпочити. А повернувшись, ми або підпишемо контракт з «Ферст нешнл», або поновимо угоду з «Феймес».
— Хто це «ми»?
— Моя мати. Вона веде всі мої справи. Я без неї — ні кроку.
