перезиралися—мовляв, може й справді сталась якась страшна помилка? Бебі тим часом повернулась до дверей камери, притулилася до неї майже пестливо, немов сподіваючись, що тим додає Дікові впевненості й сили, й гукнула:
— Я їду до посольства. І скоро повернуся!
Потім ще раз кинула на карабінерів спопеляючий погляд і вибігла. .
Біля американського посольства вона розрахувалася з водієм таксі, який відмовився чекати. Було ще темно, коли вона, збігши сходами, натисла на дзвоник. Тільки після третього дзвінка двері відчинилися й на порозі постав заспаний швейцар- англієць.
— Покличте кого-небудь. Будь-кого, але негайно.
— Всі ще сплять, мадам. Ми працюємо з дев’ятої.
Вона нетерпляче відмахнулася.
— Яв невідкладній справі. Одного чоловіка, американця, жорстоко побили. Він в італійській в’язниці.
— Всі ще сплять. О дев’ятій годині...
— Я не можу чекати так довго. Моєму швагрові вибили око, а тепер тримають його у в’язниці й не випускають. Я мушу з кимось поговорити, розумієте ви чи ні? Чого ви стоїте й витріщаєтеся на мене, як недотепа?
— Нічим не можу зарадити, мадам.
— Ідіть розбудіть кого-небудь! — Вона схопила його за плечі й щосили трусонула.— Це питання життя і смерті. Якщо ви не розбудите когось негайно, я вам не заздрю...
— Будь ласка, без рук, мадам.
Згори, з-поза спини швейцара, хтось утомлено промовив з виразним новоаиглійським акцентом:
— Що там таке?
Швейцар з явним полегшенням озвався:
— Прийшла якась дама, сер, і почала мене торсати.
Він відступив на крок, і Бебі зразу ж прорвалася до
вестибюля. На горішній площадці, кутаючись зі сну в білий гаптований перський халат, стояв незвичайний на вигляд молодик. Обличчя його, страхітливо, неприродно рожеве, здавалося безживним, незважаючи на яскравий колір, а під носом біліло щось, схоже на кляп. Побачивши Бебі, він квапливо позадкував у тінь.
— Що сталося? — знову спитав він.
Схвильовано розповідаючи, Бебі крок за кроком підходила до сходів. Вона вже зрозуміла, що під носом у нього не кляп, а
