почуття він умів тамувати й тримати при собі.
— Тож продовжимо про цю дівчину, Діку,— сказав він.— Я дуже хочу почути, як вам служилося, та й самому є що розповісти, але спочатку завершімо розмову про цю дівчину. Я давно чекав цієї нагоди.
Він відчинив шухляду, витяг стос паперів, погортав їх, але вирішив, очевидно, що вони тільки заважатимуть, і, відклавши папери, розповів Дікові історію Ніколь.
III
Приблизно півтора року тому доктор Домлер почав отримувати з Лозанни досить розпливчаті листи від містера Девре Уоррена з чікагської родини Уорренів. Доктор Домлер призначив, якого дня йому з’явитися, і містер Уоррен прибув до клініки із своєю шістнадцятирічною дочкою Ніколь, дівчиною явно хворою; на час розмови містера Уоррена з лікарем медична сестра, що супроводила дівчину, повела її на прогулянку.
Уоррен, напрочуд вродливий чоловік років сорока, був зразковим представником американської нації — висо
ким, плечистим, ставним, «un homme tres chic»1, як казав потім доктор Домлер Францові. Його великі сірі очі були трохи запалені від веслування під яскравим сонцем на Женевському озері, в поводженні вгадувався сибарит, що знає життя тільки в найприємніших його проявах. Розмовляли вони німецькою мовою — як виявилося, гість здобув освіту в Геттінгені. Він був помітно схвильований, нервувався.
— Докторе Домлер, у моєї дочки щось негаразд із психікою. Я показував її десяткам фахівців, наймав найкращих доглядальниць, вона пройшла кілька курсів лікування, але ніщо не допомагає, і стан її мене дуже непокоїть. Мені порадили звернутися до вас.
— Чудово,— сказав доктор Домлер.—Розкажіть про хворобу з самого початку.
— Початку, власне, немає. Наскільки мені відомо, в нашій родині душевнохворих не було ні з мого боку, ні з боку дружини. Дружина померла, коли Ніколь було одинадцять років, і відтоді я був для неї батьком і матір’ю... Батьком і матір’ю водночас.
Він розчулено вимовив ці слова. На його очах виступили сльози, і доктор Домлер аж тепер почув, що від нього злегка тхне спиртним.
— Вона була чарівною дитиною, всі нестямно любили її, геть усі, хто її знав. Весела, розумна, жвава, як іскорка. Любила читати, малювати, танцювати, грати на роялі. Дружина казала, що вона єдина з наших дітей ніколи не плакала ночами. У мене є ще старша дочка, був і син, він помер маленьким, але Ніколь була... Ніколь... Ніколь була...
Він затнувся, і доктор Домлер підказав:
— Цілком нормальною, здоровою, життєрадісною дитиною.
— Атож, атож, цілком.
Доктор Домлер чекав. Містер Уоррен похитав головою, скрушно зітхнув, глянув скоса на доктора Домле- ра і знову втупив погляд у підлогу.
