— До «Кедрової альтанки».
— ...Вечір був чудовий,— місяць уповні над тією вершиною...
— Над Кренцеггом.
— ...Попереду йшла медсестра з якоюсь дівчиною. Я навіть не подумав, що ця дівчина може бути пацієнткою. Наздогнавши їх, я спитав у медсестри, о котрій відходить трамвай, і далі ми пішли разом. Дівчина здалася мені найвродливішим створінням у світі.
— Вона й тепер така.
— Вона сказала, що вперше бачить американський мундир, ми побалакали трохи і розійшлися.— Він примовк, вдивляючись у знайомий краєвид, а тоді додав: — Тільки я не такий загартований, як ви, Франце; завжди, коли я бачу таку гарну оболонку, мені прикро думати про те, що під нею сховано. Оце й усе наше знайомство. А потім почали надходити листи.
— Це знайомство її врятувало,— патетично виголосив Франц.— Воно викликало радикальну зміну в її стані. Власне, тому я й покинув сьогодні всі свої справи й подався вам назустріч. Перше ніж ви побачитеся з нею, нам треба докладно все обговорити. До речі, щоб мати цю можливість, я відпустив її до Цюріха за покупками.— Голос його переможно дзвенів.— Відпустив без медсестри, з іншою, не такою врівноваженою хворою. Я пишаюся цим успіхом і дуже радий, що завдяки випадку ви стали моїм помічником.
Машина мчала понад Цюріхським озером, а по другий бік шосе розлягалася родюча долина, де серед зелених пасовиськ на невисоких пагорках ліпилися мальовничі шале. Сонце випливло в блакитне море небес, і перед ними раптом засяяла Швейцарія в усій своїй красі — з її мелодійними, веселими звуками, з її свіжими, чистими пахощами бадьорості й здоров’я.
Заклад професора Домлера — три старі корпуси і два нові, на схилі невеликого узвишшя понад озером — був заснований десять років тому і відтоді став першою психіатричною клінікою сучасного типу; невтаемничена людина не зразу здогадалася б, що перед нею притулок для зламаних, неповноцінних, небезпечних для суспільства жителів нашої землі, хоч два з п’яти корпусів оточував високий мур, щоправда, замаскований зеленим плетивом винограду. У полі якісь люди громадили солому; між деревами на території клініки гуляли хворі в супроводі медсестер, які, зачувши наближення машини, застережливо вимахували білим прапорцем.
Франц припровадив Діка до свого кабінету й попросив дозволу на півгодини вийти. Лишившись на самоті, Дік походжав по кабінету, намагаючись скласти собі уявлення про Франца з безладдя, що панувало на його письмовому столі, з його книжок, з книжок його батька та діда— які вони написали самі чи придбали,—нарешті, з великого, з коричневим відливом фотопортрета батька, що за священним швейцарським звичаєм висів на стіні. В кабінеті було накурено; розчинивши двері на терасу, Дік впустив усередину скісне сонячне проміння. І раптом думки його заполонила та хвора дівчина.
За вісім місяців він отримав від неї з півсотні листів. У першому вона ніяково пояснювала, що бере приклад з американських дівчат, які пишуть листи незнайомим солдатам, що його прізвище й адресу дав їй, на її прохання, доктор Грегорі; вона сподівається, що не дуже докучатиме йому, якщо час від часу надсилатиме кілька слів з побажанням здоров’я й успіхів і т. д. і т. ін.
В першому посланні неважко було впізнати стиль, запозичений із «Зайчика-Побігайчика» та «Облудниці
