Він кепкував із себе, за такі розумування, називав їх гучними фразами й «американськими витребеньками» — бо вважав марнослів’я, не підкріплене працею мозку, суто американською рисою. Але він добре розумів, що цілісність його вдачі пояснюється тільки браком життєвого досвіду.
«Одного тільки можу тобі побажати, дитино моя,— каже фея Чорна Паличка в «Троянді й каблучці» Тек- керея,— трошки нещастя».
А іноді він спростовував власні аргументи: «Чи ж я винен, що Піт Лівінгстон того дня сховався в роздягальні і всі ми ноги виходили, шукаючи його, але так і не знайшли? І стипендію одержав я, хоч і не мріяв про неї, бо не мав ніяких знайомств. Піт був найкращою кандидатурою, його висунули цілком заслужено, і не він, а я мав тоді ховатися в роздягальні. Може, я й сховався б, якби міг подумати, що маю бодай якісь шанси. А втім, Мерсер недаремно внадився до мене того останнього місяця. Його відвідини означали, що і в мене є шанси, і я це знав. І був би останнім дурнем, якби сам усе зіпсував, вигадавши собі якийсь «комплекс».
Після лекцій він не раз обговорював це питання з одним молодим інтелектуалом з Румунії, і той його заспокоював: «Чи може хтось довести, що «комплекс» у сучасному розумінні цього слова був у Гете чи, скажімо, в такої людини, як Юнг? Ти не філософ-романтик, ти вчений. Для т?бе головне — пам’ять, наполегливість, завзяття і передусім — здоровий глузд. Невміння правильно оцінювати свої можливості — ось що може тобі зашкодити в майбутньому. Один мій знайомий два роки згайнував, щоб вивчити мозок панцерника, сподіваючись, що врешті-решт знатиме про мозок панцерника більше, ніж будь-хто. Я з ним сперечався, переконував, що він, по суті, не розсуває межі людських знань, що вибір його
надто довільний. І що б ти думав? Коли він, нарешті, послав свою працю до одного медичного журналу, йому її повернули, бо вже підготували до друку статтю*іншо- го автора на ту саму тему».
Коли Дік приїхав до Цюріха, його ахіллесових п’ят не вистачило б стонозі, та все ж їх було задосить: це були ілюзії вічної сили й вічного здоров’я і наївна віра в природжену доброту людини — ілюзії цілого народу, брехня багатьох поколінь матерів, які присипляли своїх дітей байками, ніби надворі вовків немає, хоч вовки вили під вікнами їхніх хатин.
Разом з дипломом Дік одержав наказ їхати у Францію, в Бар-сюрЮб, де саме формувався неврологічний госпіталь. Там, щоправда, його чекало розчарування: на своїй посаді він мав не стільки лікувати, скільки адмініструвати. А втім, у нього лишалося досить часу, щоб скласти короткий підручник і зібрати матеріал для ще однієї книжки. Навесні 1919 року він демобілізувався й повернувся до Цюріха.
Сказане вище схоже на початок біографії, з якого ще не відомо, однак, чи герой, як Грант за прилавком крамнички в Галені,12 вже чує поклик долі, сповненої подвигів та випробувань. Тож не будемо томити читача: в житті Діка Дайвера настав час звершень.
II
Був вологий квітневий день; довгі хмари ринули навскоси над Альбісгорном, а вода в озері здавалася зовсім нерухомою. Цюріх чимось нагадує американські міста. Після Франції Дікові бракувало тут чогось, і тільки через два дні він збагнув, чого саме,— французьких сліпих вуличок, за якими, здавалося, вже немає нічого. В Цюріху ж усе нагадує про те, що лежить за межами Цюріха: від гостроверхих дахів погляд сам собою переходить на гірські пасовиська (і ти ніби чуєш подзеленькування дзвіночків), а над тими схилами здіймаються вищі, височіють вершини — і все життя ніби поривається вгору, до блакитного, як на поштовій листівці, неба. Альпійська країна, батьківщина іграшок та фунікулерів, каруселей і милозвучних курантів, була якась нереальна й несправжня, тут не відчувалося під ногами землі, як у Франції, де виноградні кущі ростуть у тебе з-під ніг.
Колись, пробувши кілька днів у Зальцбургу, Дік відчув, що тоне в столітніх хвилях купленої та запозиченої музики; тепер
