у Цюріху, в університетських лабораторіях, досліджуючи кору головного мозку, він сам собі здавався вже іграшкарем, а не тим поривчастим хлопцем, який два роки тому вихорогл вривався у старий учбовий корпус університету Джона Гопкінса, анітрохи не збентежений іронічним поглядом величезного Христа у вестибюлі.
І все-таки він вирішив ще на два роки залишитися в Цюріху, зумівши гідно оцінити працю іграшкарів, яка, вимагаючи виняткової точності, виховує і виняткове терпіння. .
Тепер він їхав до клініки Домлера на Цюріхському озері навідати Франца Грегоровіуса. Франц був невропатологом і мешкав при клініці; родом він був із Західної Швейцарії, віком — на кілька років старший від Діка. Він уже чекав гостя на трамвайній зупинці — ефектна, демонічна постать, такий собі Каліостро, але з очима святого. Франц належав до третього коліна династії Грегоровіусів; його дід навчав Крегіеліна ще тоді, коли психіатрія тільки народжувалася як наука. Вдачу Франц мав горду, палку і наївну — він вважав, зокрема, що наділений неабиякою гіпнотичною силою. Хоч спадковий талант Грегоровіусів-учених і підупав трохи за попередні покоління, з Франца все-таки вийшов би першорядний клініцист.
У машині він попросив Діка:
— Розкажіть, як ви воювали. Чи змінила вас війна? Зовні начебто ні —те ж бездумне й вічно молоде американське обличчя, хоч я й знаю, що бездумності вам не закинеш.
— Я війни не бачив, Франце. Хіба це не ясно було з моїх листів?
— Це неістотно,— ми тут лікуємо від контузії людей, що тільки здалеку чули гуркіт повітряного нальоту. І навіть таких, що знають про це тільки з газет.
— Нісенітниця якась!
— Може, й так, Діку. Але наша клініка—для пацієнтів багатих, і ми таких слів не вживаємо. А тепер признайтеся: ви приїхали заради мене чи заради тієї американки?
Вони скоса глянули один на одного. Франц загадково всміхнувся.
— Звичайно, я спочатку читав усі листи,— мовив^він басом, по-діловому.— Та коли її справи пішли на краще, я перестав розпечатувати їх, бо вирішив, що це вже буде нечемно. Вважайте, що ви її поставили на ноги.
— То вона одужала? —спитав Дік.
— Цілком. Вона була під моїм постійним наглядом, мені доручають майже всіх хворих з Англії та Америки. Вони звуть мене доктором Грегорі.
— Я поясню вам, як усе вийшло з тією дівчиною,— сказав Дік.— Я бачив її, власне, тільки один раз, коли приїхав попрощатися з вами перед від’їздом до Франції. Я тоді вперше надягнув військовий мундир і почувався страшенно ніяково — першим віддавав честь рядовим і таке інше.
— А чому ви сьогодні не в мундирі?
— Сьогодні? Господи, та я вже три тижні як демобілізувався! Тож слухайте: попрощавшись з вами, я пішов до отієї споруди над озером, де залишив свій велосипед.
