— Що все це значить? — вигукнула Розмері.— Невже всі американці в Парижі тільки й знають, що стріляти одне в одного?
— Певно, тепер мисливський сезон,— відповів Дік.— А де Ніколь?
— Здається, у ванній.
Розмері закохано дивилася на нього, розуміючи, що він її врятував. Вона вже» уявила, чим могла обернутися для неї ця подія; вона молилася на нього, коли він твердо й упевнена, не підвищуючи голосу, залагоджував справу. Від надміру почуттів вона ладна була кинутися йому на шию, але щось відвернуло його увагу: він уіві- йшов до спальні й попрямував до ванної. І тоді Розмері теж почула: дедалі голосніший нелюдський крик прори- вав9я крізь замкові щілини й шпарини дверей, наповнюючи жахом кімнати.
Подумавши, що Ніколь упала у ванні і забилася, Розмері подалася слідом за Діком. Та перше ніж він відштовхнув її й заслонив собою двері, вона встигла побачити щось зовсім інше.
Ніколь стояла навколішки перед ванною і, розгойдуючись з боку в бік, кричала:
— Ти, знову ти! Ти й сюди прийшов — і тут мені вже не можна побути на самоті — прийшов і приніс закривавлене покривало! Давай я загорнуся в нього, будь ласка, мені не соромно, давай!... У нас на Цюріхському озері був маскарад на перше квітня, на День дурнів, і всі дурні там зібралися, я хотіла прийти, загорнувшись у покривало, але мені не дозволили...
— Заспокойся!
— ...я тоді сховалася у ванній, а мені принесли доміно й звеліли надягти його. Я й надягла, бо що мала робити?
— Отямся, Ніколь!
— Я не сподівалася, що ти покохаєш мене, я знала, що вже пізно. Тільки не заходь до ванної, до єдиного місця, де я можу побути на самоті, не носи мені закривавлених покривал і не вимагай, щоб я їх прала.
— Отямся. Встань...
Розмері з вітальні почула, як грюкнули двері ванної. Вона вся трусилася; тепер вона знала, що побачила Вайолет Маккіско у ванній на віллі «Діана». Задзвонив телефон, вона зняла трубку й мало не скрикнула від радості, почувши голос Колліса Клея; він дзвонив до неї 'в номер, а потім здогадався подзвонити сюди. Вона попросила його піднятися нагору й почекати, поки вона надягне капелюшок,— їй страшно було самій заходити до своєї кімнати.
КНИГА ДРУГА
і
Навесні 1917 року, коли доктор Річард Дайвер уперше приїхав до Цюріха, йому було двадцять шість років — чудовий вік, найкраща доба парубоцтва, для Діка не потьмарена навіть тим, що в світі точилася війна, бо він уже тоді являв собою надто велику цінність, надто значне капіталовкладення, щоб пускати його на гарматне м’ясо. Згодом, через багато років, йому почало здаватися, що і в затишку швейцарських курортів він жертвував собою; а втім, він так і не утвердився в цій думці, а
