Він ще раз скоса глянув на Розмері — розпачливо блиснув золотавими очима — і вийшов. На щастя, Петерсона в коридорі вже не було. Почуваючись самотнім і бездомним, Ейб поїхав назад, до «Рітца», щоб перепитати в Поля, як зветься той пароплав.
XXV
Тільки-но він, перечепившись через поріг, зачинив за собою двері, Дік і Розмері квапливо обнялися. Порох Парижа лежав на них обох, але крізь цей порох вони вдихали запах своєї близькості — пластмасовий запах авторучки Діка, легенький подмух тепла від шиї й плечей Розмері, 3 півхвилини Дік ні про що не думав; Розмері перша повернулася до дійсності.
— Мені вже час іти, юначе,— сказала вона.
На мить вона замружила очі, потім розплющила їх і, весь час дивлячись на нього, поволі відступила, до дверей — виходити так вона навчилася на початку своєї кар’єри, і ще не було режисера, якого б такий вихід не задовольнив.
Зайшовши до свого номера, вона зразу попрямувала до письмового столу, бо згадала, що забула на ньому свій годинник. Він лежав там; застібаючи браслет, вона перебігла очима незакінченого листа до матері, які писала щодня, й подумки почала складати останнє речення. Отоді, власне, у неї й виникло відчуття, що в кімнаті вона не сама.
В людському помешканні завжди є речі, що майже непомітно заломлюють світло: поліроване дерево, більш- менш начищена бронза, срібло, слонова кістка та ще безліч інших джерел світлотіні, настільки незначних, що ми взагалі не зважаємо на них,— край картинної рами, грань олівця, попільниці, кришталевої чи порцелянової дрібнички; все це діє на найбільш вразливі ділянки сітківки й ті асоціативні центри підсвідомості, якими ми послуговуємося дуже рідко — як скляр обрізками скла, що їх він зберігає про всяк випадок. Певно, саме цим можна пояснити появу невиразного «відчуття» чужої присутності у Розмері — ще до того, як вона встигла щось усвідомити. А усвідомивши, вона крутнулася й побачила на своєму ліжку мертвого негра.
Вона нестямно скрикнула, годинник упав з її рук на стіл. їй здалося, хоч як це було безглуздо, що на ліжку лежить Ейб Норт. За мить вона вже мчала коридором.
Дік давав лад своїм речам; уважно оглянув рукавички, які носив сьогодні, і кинув їх на купу інших, що лежали в кутку валізи. Піджак і жилет уже висіли в шафі, на плічках, а на інші плічки він за своєю звичкою повісив сорочку («можна надягти не зовсім свіжу сорочку, але м’ятої надягати не можна»). Ніколь уже прийшла й саме спорожняла в кошик для сміття одну з подарованих Ейбом незвичайних попільниць, коли до кімнати ввірвалася Розмері.
— Діку! Діку! Ідіть подивіться!
Дік кинувся через коридор до її кімнати. Ставши на коліна, він приклався вухом до грудей Петерсона, спробував намацати пульс. Труп був іще теплий, обличчя, жалюгідне й злякане за життя, зробилося брутальним і злим; під пахвою лежала скринька з причандаллям, але черевик, що завис над краєм ліжка, давно не знав вакси, і підметка була дірява. За французькими законами, Дік не мав права торкатися трупа, але він усе-таки трохи відсунув руку Петерсона й побачив на зеленому цо- кривалі пляму; кров, мабуть, уже просочувалася на ковдру.
Дік зачинив двері й постояв, напружено міркуючи. В коридорі почулися легкі кроки, потім голос Ніколь. Вона стиха гукала його. Прочинивши двері, він прошепотів:
