Ейбом до відділку поліції, де підтвердив, що в нього на очах якийсь негр вихопив з рук Ейба тисячофранковий банкнот. Треба було встановити особу цього негра. Ейб і Петерсон у супроводі агента поліції повернулися до бістро і зопалу показали на негра, котрий, як виявилося через годину, зайшов до бістро вже після того, як Ейб звідти вийшов. Поліція ще більше заплутала справу, заарештувавши іншого негра, Фрімена, власника кількох ресторанів, який ще до крадіжки забіг до бістро похмелитися й відразу ж зник. Що ж до справжнього винуватця, приятелі якого, між іншим, твердили, що він узяв у Ейба тільки п'ятдесят франків, щоб заплатити за питво, яке Ейб замовив для всієї компанії, то він знову з’явився на сцені зовсім недавно, причому в досить зловісній ролі.
Одне слово, за якусь годину Ейб примудрився заплямувати честь і отруїти життя одного афро-європейського й трьох афро-американських мешканців Латинського кварталу. Тепер він просто не знав, як виплутатися з цієї халепи, і жив, немов у маячному сні: незнайомі негритянські обличчя вигулькували перед ним з найнесподіваніших закутків у найнесподіваніших місцях, і настирливі негритянські голоси переслідували його по телефону.
Досі, проте, Ейб щасливо уникав усіх, за винятком Жюля Петерсона. Сам Петерсон опинився в становищі індіанця, який подав руку дружби білій людині; негри, що вважали себе жертвами зради, ганялися не так за Ейбом, як за Петерсоном, а Петерсон не відставав від Ейба, сподіваючись, що той його захистить.
У Стокгольмі Петерсон спробував налагодити власне виробництво вакси, але прогорів, і тепер його майно складалося з рецепта вакси й знаряддя виробництва, що вміщалося в дерев’яній скриньці. Його новоявлений опікун вранці пообіцяв знайти для нього діло у Версалі — там мешкав колишній Ейбів шофер, нині швець. Ейб навіть вручив Петерсонові двісті франків у кредит.
Розмері сердилася, слухаючи всі ці нісенітниці; щоб уловити кумедність становища, потрібне було особливе, грубувате почуття гумору, якого їй бракувало. Маленький чоловічок з його переносною фабрикою й нещирими очима, які час від часу закочувалися від страху так, що видніли тільки білки; Ейб, його брезкле, хоч і з витон
ченими рисами, обличчя — все це було їй чуже й далеке, як недуга.
— Дайте мені ще один тільки шанс, я більше нічого не прошу,— говорив Петерсон з тією старанною і все ж неправильною вимовою, яка властива жителям колоній.— Мій метод простий, а рецепт такий гарний, що мене розорили, вигнали із Стокгольма, бо я не погоджувався розкрити його.
Дік уважно подивився йому в обличчя, але цікавість, що засвітилася була в його очах, одразу ж згасла, і він обернувся до Ейба.
— Моя вам рада: їдьте до якогось іншого готелю й лягайте спати. А вже потім зустрінетеся з містером Петерсоном і про все домовитеся.
— Та невже ви не розумієте, в яку страшну халепу він ускочив? — вигукнув Ейб.
— Я краще почекаю в коридорі,— чемно мовив містер Петерсон,— Вам, напевно, зручніше буде обговорити мої справи без мене.
Він зобразив щось віддалено схоже на французький уклін і вийшов; Ейб підвівся повільно й важко, мов паровоз, що зрушує з місця.
— 'Я, здається, сьогодні не викликаю співчуття.
— Викликаєте, запевняю вас, і вельми глибоке,— відказав Дік.— Тож раджу вам якнайшвидше зникнути з цього готелю
