Несамохіть прикусивши язика, на якому вже крутилося глузливе зауваження, Дік попросив офіціанта з’ясувати, що то за компанія.
— Це матері полеглих героїв,— пояснив офіціант.
Всі троє стиха охнули. На очах у Розмері виступили
сльози.
— Молодші з-поміж них — то, певно, вдови,— сказала Ніколь.
Поверх келиха з вином Дік знову глянув у той бік; у ясних обличчях жінок, у статечному спокої, яким віяло від них, проступала зріла гідність старшого покоління Америки. Присутність цих жінок, які приїхали, щоб ушанувати пам’ять загиблих рідних, оплакати непоправні втрати, освітила благородною красою ресторанний зал. На мить Дікорі здалося, що він, як тоді, в дитинстві, скаче верхи на батьковім коліні, а довкола вирують давні пристрасті й поривання. Він майже силоміць примусив себе повернутися до двох своїх супутниць і зазирнути в обличчя тому новому світові, в який він вірив.
«Дозвольте, я опущу штору?»
Ейб Норт і досі — аж з дев’ятої ранку — сидів у барі «Рітца». Коли він заявився туди в пошуках притулку, всі вікна були розчинені навстіж, і потужні промені сонця діловито висмоктували порох з прокурених килимів та подушок. Хлопчики- розсильні, цієї пори ніким не контрольовані, вільні тілом і душею, гасали порожніми коридорами, ніби підхоплені потоками протягів. Цей бар, зі столиками для жінок, здавався крихітним — аж не вірилося, що опівдні в ньому вміщується стільки людей.
Знаменитий Поль, тутешній хазяїн, ще не прийшов, зате Клод уже провадив ранковий облік; ні словом, ні порухом не виказавши недоречного здивування, він відірвався від роботи, щоб налити Ейбові чарку похмільної. Ейб сів на лаві під стіною. Після двох чарок він відчув себе краще і навіть піднявся нагору до перукарні й поголився. Коли він повернувся в бар, Поль уже був там — свій лімузин, зроблений на замовлення, він обачливо залишив на бульварі Капуцинів. Поль любив Ейба й підсів до нього побалакати.
— Сьогодні вранці я мав відчалити додому,— сказав Ейб.— Чи ж то пак не сьогодні, а вчора, га?
— І чому ж не відчалили?
Ейб подумав трохи і таки викрутився:
— Я читав роман, що друкується в «Ліберті», і наступний номер мав от-от надійти в Париж. Якби я поїхав, то пропустив би його і так уже й не прочитав би ніколи.
— Певне, то цікавий роман.
— Страшенно цікавий!
Поль підвівся, сміючись, але не відійшов, а сперся ліктями на спинку стільця.
— Якщо ви справді хочете їхати, містере Порт, то завтра на «Франції» відпливають двоє ваших знайомих. Містер... як же його... і Слім Пірсон. Містер... містер... зараз пригадаю. Високий такий, недавно відпустив борідку.
