рекомендували приблизно так:
— ...Тут з вами хоче поговорити один добродій, він заочно засуджений, принаймні він так каже, що?.. Ану, ви там, сидіть тихо!.. То йому пришили строк, і додому йому повертатися ніяк не можна. Але як на мене, то я вважаю, що він мав би...— У трубці забулькотіло, і що саме мав би зробити той добродій, лишилося таємницею.
Потім Дік почув таку заяву:
— Я гадаю, що це повинно зацікавити вас як психолога...
Невідому особу, яка це виголосила, очевидно, задушили телефонним шнуром: вона так і не встигла зацікавити Діка ні як психолога, ані взагалі.
Далі розмова точилася так:
— Алло!
— Що ви ще скажете?
— Скажу «алло»!
— Хто це говорить?
— Це говорю я.— Хтось щоразу пирскав сміхом.— Зараз я передам трубку.
Дік раз у раз чув голос Ейба впереміж із якоюсь метушнею, падіннями трубки, уривками фраз — як-от: «Ні, містере Норт, тільки не я...»
Потім озвався чийсь владний, рішучий голос:
— Якщо ви справді приятель містера Норта, то приїдьте й заберіть його звідси.
Але тут раптом втрутився сам Ейб — промовив урочисто й розважливо, як людина, що твердо усвідомлює свій обов’язок:
— Діку, я викликав расові заворушення на Монмартрі. А зараз я йду визволяти Фрімена з в’язниці. Якщо там прийде один негр, у нього фабрика вакси в Копенгагені... Алло, ви мене чуєте?... Тож, якщо там з’явиться...— і знову трубку наповнив багатоголосий гамір.
— Як ви опинилися в Парижі? — спитав Дік.
— Я доїхав до Евре, а потім повернувся літаком, щоб порівняти Евре і Сен-Сюльпіс. Ні, я, звісно, не збираюсь перевозити Сен-Сюльпіс до Парижа. І йдеться зовсім не про барокко! Власне, я маю на увазі Сен-Жермен. Заждіть хвилинку, я з’єднаю вас з розсильним.
— Ради бога, не треба.
— Послухайте, Мері виїхала благополучно?
