— Принеси покривало й верхню ковдру з мого ліжка— тільки щоб ніхто не бачив.— І, помітивши її напружене обличчя, квапливо додав: — Ти не хвилюйся, просто тут чорношкірі побилися між собою.
— Тоді кінчай з цим швидше. .
Дік підняв тіло з ліжка — воно було легке, щупле. Він
тримав його так, щоб кров із рани стікала в одяг убитого. Поклавши його на підлогу, він стягнув з ліжка покривало й верхню ковдру, потім причинив двері і прислухався— десь у коридорі задзвенів посуд, і гучний голос трохи зневажливо промовив: «Мерсі, мадам»,— але кроки офіціанта почали віддалятися до службових сходів. Дік і Ніколь швиденько обмінялися в дверях згортками; застеливши ліжко Розмері чистим покривалом, Дік, спітнілий, постояв ще трохи посеред кімнати, обхМірковуючи ситуацію. Дві речі він усвідомив відразу, ще коли оглядав труп. По-перше, очевидно, індіанець — ворог Ейба вистежив індіанця — його друга й напав на нього в коридорі, а коли той спробував урятуватися в номері Розмері, ввірвався туди і вбив його. По-друге, якщо залишити все, як є, то неможливо буде вберегти ім’я Розмері від скандалу — тим більше, що справа Арбакла11 і досі була в усіх на устах. А одна з умов її контракту полягала в тому, що вона повинна скрізь і в усьому лишатися «татовою донькою».
Дік машинально зробив жест, ніби закасав рукава, хоч був у спідній сорочці-безрукавці, і нахилився над трупом. Вхопивши його під руки, він ногою відчинив двері, швидко витяг труп у коридор і поклав його там у відповідній позі. Потім повернувся до кімнати Розмері, розгладив руками ворс на килимку і аж тоді із свого номе- мера подзвонив власникові готелю.
— Це ви, Макбет? З вами говорить доктор Дайвер; дуже важлива справа. Нас ніхто не може підслухати?
Як добре, що він не пошкодував часу й зусиль на те, щоб прихилити до себе містера Макбета. Хоч якась користь від тієї щедрості, з якою Дік роздаровував себе людям...
— Ми оце щойно вийшли з номера й наткнулися на труп негра... в коридорі... ні, ні, цивільний... Заждіть хвилинку. Я вирішив подзвонити вам, розуміючи, що вам не хотілося б, щоб хтось із мешканців готелю побачив у коридорі небіжчика. Але, звісно, я проситиму вас, щоб моє ім’я ніде не згадувалось. Я зовсім не хочу мати справу з французькими властями тільки через те, що побачив у коридорі труп.
Яка турбота про репутацію готелю! Два дні тому містер Макбет мав нагоду переконатися, що містер Дайвер — справжній джентльмен, а тому й прийняв запропоновану йому версію без застережень.
Невдовзі містер Макбет був уже нагорі, а ще через хвилину з’явився жандарм. Але Макбет уже встиг шепнути Дікові:
— Ще раз запевняю вас: жодного з моїх гостей ця справа не торкнеться. І прийміть мою найглибшу вдячність...
Містер Макбет одразу вжив заходів, про які можна було тільки здогадуватися; в усякому разі, вони справили на жандарма таке враження, що він — чи то розгубившись, чи то з пожадливості — смикнув себе за вуса. Нашвидку склавши протокол, жандарм пішов дзвонити до свого відділка. Тим часом небіжчика перенесли до незайнятого люкса одного з найфешенебельніших готелів світу — і то так спритно, що сам Жюль Петерсон, як бізнесмен, міг би позаздрити.
Дік повернувся до себе.
